| УЧЁНЫЙ СОВЕТ | |
 |
Всем, кому не безразлична судьба украинской науки, у кого есть мысли и предложения, как лучше ее организовать, придать импульс научному творчеству и стимулировать инновационные процессы в стране, мы предоставляем возможность высказаться на нашем «Учёном Cовете». |
Значна доля невдач, які гальмують прогрес сучасного українського суспільства спричинена тим, що у занепаді знаходиться наука в Україні, особливо соціальна наука.
Як свідчить історичний досвід, демократія несумісна із соціальним (політичним, економічним, правовим, моральним) невіглаством чи обскурантизмом. Не випадково феномен демократії виник саме у Давній Греції, в якій процвітали науки, і на їх основі розвинулася надзвичайно висока соціальна культура людей. Саме ця культура і зробила давніх греків здатними до демократії.
Очевидно існує наступна закономірність: розвиток демократії в суспільстві залежить від стану науки і особливо від стану соціальної науки, яка визначає рівень соціальної культури громадян. Тому надзвичайно актуальною для України видається наступна ідея: "До демократії - через просвітництво!". Влада народу є неможливою, якщо народ має низький рівень соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури. Це - закон. Звідси випливає необхідність формування в Україні ідеології, яку можна було б назвати ідеологією "демократії через просвітництво" ("просвещенной демократии").
Занепад науки, що має своїми наслідками соціальне невігластво й обскурантизм вигідні тим, хто хоче зловживати державною владою, не боячись громадян. Бо громадяни, які не мають належної соціальної культури не здатні до демократії і владоможці можуть робити з таким громадянами усе, що захочуть.
Саме такий занепад науки з подібними наслідками має поки що місце і в Україні. Чому ж таке сталося?
За радянських часів наука слугувала засобом для забезпечення тоталітаризму як форми експлуатації народу. Її функцією було тримати людей у стані, придатному до цієї експлуатації, не допускаючи формування у них соціальної культури, необхідної для демократії.
До такого функціонування науки була пристосована і кадрова політика у науці. Зокрема, приналежність до тих, хто мав "робити" науку визначалася тоталітарним способом, тобто спеціальними державними органами, які були уповноважені видавати папери з печаткою про присвоєння наукових ступенів і звань. Саме завдяки цьому і стали можливими зловживання науковими ступенями та званнями.
Ці зловживання розквітли буйним цвітом у період, коли тоталітарний спосіб присвоєння наукових ступенів і звань вже було усунено, а демократичний спосіб, притаманний, зокрема, більшості країн Європи, в Україні ще не розвинувся.
У цей період як все розкрадалося в Україні, так розкрадалися і ті моральні та матеріальні блага, що їх суспільство надає вченим за їх талант і творчу працю. А відбувалося це таким чином, що до когорти вченої еліти стали самі себе зараховувати ті, хто з допомогою посади чи грошей міг придбати наукові ступені і звання, користуючись сприятливою ситуацією, що склалася для цього у сфері так званої "наукової атестації кадрів" України.
Через це в Україні поряд із справжніми вченими стала формуватися велика зграя псевдовчених, які, маскуючись з допомогою паперових наукових ступенів і звань, здобули собі можливість присвоювати те, що належить справжнім вченим: престижний соціальний статус і пов'язані з ним блага.
За рубежем, наприклад, в США чи Німеччині, отримати науковий ступінь можна лише працюючи в університеті чи, навчаючись в аспірантурі. Іншим чином це неможливо. Якщо у когось із тих, хто працює не в університеті виникає непереборна тяга здобути науковий ступінь, то він, будучи президентом фірми чи будь-яким державним чиновником, мусить перейти працювати в університет, там підготувати і захистити дисертацію. А потім може повертатися на практичну роботу.
В Україні ж сьогодні більшість дисертацій захищаються чиновниками, які жодного відношення до науки не мали, не мають і мати не будуть ніколи. Вони мають відношення лише до процесу здобування паперового наукового ступеня чи звання для отримання від цього особистої користі.
Тому сьогодні в Україні існує нагальна потреба у запровадженні європейського способу отримання наукових ступенів і звань, аби зупинити навалу паразитуючих на науці псевдовчених.
Як же тепер відділити справжніх вчених від псевдовчених? Усі ж мають однакові державні папери про наукові ступені і звання.
Цю проблему слід розв'язувати лише природним шляхом, не допускаючи волюнтаризму, який має властивість приводити до того, що добрі наміри тягнуть за собою не добро, а зло.
Природний шлях в даному випадку полягає в тому, що справжні вчені мають вступити в конкуренцію з псевдовченими і таким (природним, а не волюнтаристським ) чином витіснити їх за межі "наукового поля". Для цього справжнім вченим треба об'єднатися у власні наукові корпорації, як, наприклад Товариство розвитку науки ім. Макса Планка у Німеччині, зазначивши у своїх статутах такі критерії, за якими б до цих корпорацій не могли б потрапити псевдовчені. Основним таким критерієм має бути здатність претендента вирішувати наукові проблеми, а не наявність у нього паперів про наукові ступені чи звання.
Об'єднавшись у власні наукові корпорації, справжні вчені стануть на стезю конкуренції з псевдовченими, а держава має забезпечити такий правопорядок, щоб ніхто не міг порушувати правил конкурентної боротьби. Отоді і стане для усіх очевидним хто є хто у науці. У світлі конкуренції справжнім вченим удасться відмежуватися від псевдовчених і ті втратять користь від паперових наукових ступенів і звань. А без такої користі вони перестануть цих ступенів і звань так пожадливо добиватися.
Таким же природним шляхом, тобто за допомогою конкуренції на науковій ниві, має вирішуватися і доля Національної Академії наук України. Зараз в Україні є багато тих, хто критикує Національну Академію наук України. Останнім часом у засобах масової інформації лунають заклики по-волюнтаристськи зруйнувати Національну Академію наук України. Але такий шлях є свавільним і надзвичайно небезпечним для вітчизняної науки.
Історія свідчить про існування наступної закономірності: якщо якийсь старий соціальний інститут не витісняється природним чином (тобто, шляхом конкуренції) новим інститутом, а знищується протиприродним чином (тобто, волюнтаристським шляхом), то замість поганого старого соціального інституту утворюється ще гірший, хоча і новий.
Ця закономірність стосується і академічних установ. Отже, шлях до прогресу у науковій творчості один - через конкуренцію між науковими корпораціями, а інший веде до регресу.
Для того щоб українська наука розвивалася, її із стану стагнації слід виводити не шляхом руйнування Національної Академії наук, яка, очевидно, є застарілою формою організації науки, а шляхом утворення нових наукових корпорацій, які могли б шляхом конкуренції витіснити старі форми.
Наукові "опозиціонери", якщо вони справді турбуються про долю вітчизняної науки, мають не закликати до волюнтаристського руйнування застарілих форм організації науки, а вступити з ними в конкурентну боротьбу, і таким (природним, а не волюнтаристським) чином витіснити з допомогою нових наукових корпорацій ту ж Національну Академії наук України, якщо вона не витримає їхньої конкуренції. Інший шлях є протиприродним і тому неприйнятним.
Держава повинна підтримати саме такий шлях реформування вітчизняної науки, створивши сприятливі умови для наукової конкуренції.
Право на існування хай має та наукова корпорація, яка виявиться більш конкурентноздатною, а неконкурентноздатна хай витісняється "мирним" шляхом конкуренції, а не знищується по-волюнтаристськи, насильно.
Принцип конкуренції у боротьбі нового із старим запровадила сама Мати-Природа, а зневага до її законів небезпечна завжди, в т.ч. і при розбудові вітчизняної науки. До речі, за цим же принципом слід реформувати і освіту в Україні.
Конкуренція в науці має ще й те значення, що вона змушує вчених виявляти і розв'язувати фундаментальні проблеми суспільного життя. Без розвитку науки неможливим є соціальний (політичний, економічний, правовий, моральний) прогрес.
Як розвиток науки і освіти може реформувати суспільства свідчить досвід Японії, Сингапуру, Тайваню, Кореї, Китаю, Індії та інших країн, які у свій час вдалися до політики "імпорту науки і освіти", пославши тисячі своїх науковців, а також юнаків і дівчат по науку і освіту за кордон. Українське суспільство теж може реформуватися з допомогою соціальної культури громадян і заснованої на ній демократії, "імпортованим" в Україну завдяки такій політиці з прогресивних країн.
Стратегічним фактором, який забезпечує процвітання народів, сьогодні є наука, на якій засновуються освіта і соціальна культура громадян. Від стану соціальної культури громадян залежить якими будуть політика, економіка, право, мораль в Україні.
Пора вже позбутися ілюзії, що громадян мають ощасливлювати держава і державні діячі, що доля громадян у руках політиків. Насправді усе навпаки: процвітання народів має визначатися соціальною (політичною, економічною, правовою, моральною) культурою громадян, а не державою чи державними діячами.
Щасливими є народи, які не чекають щастя від політиків, а "кують" його своїми руками, навчаючись цього у просвітителів, що творять соціальну культуру для громадян, тобто з допомогою мислителів, вчених, винахідників, письменників, вчителів, художників тощо. У народі, який прагне процвітання, має вкорінитися формула: просвітництво - вище політики, а просвітителі - вище політиків.
А поки що багато громадян України плекають марні сподівання на політиків, які манять їх "готовою рибкою", і не виявляють належного інтересу до просвітителів, які можуть їм дати "вудку" для того, щоб вони самі ловили для себе "рибку" і перестали бути залежними від панів-політиків, які експлуатують волю і свідомість громадян під час виборів. А допомагають політикам це робити деякі засоби масової інформації, які замість того, щоб бути каналом просвітництва експлуатують низький рівень соціальної культури громадян, теж здобуваючи собі з цього користь: "Піпл схаває..."
Низький рівень соціальної культури громадян - це не вина їх, а біда, і на ній часто наживаються як політики, так і засоби масової інформації.
"Войовнича антинауковість" сучасних засобів масової інформації в Україні є вражаючою - і це обгрунтовується рейтингами і необхідністю заробляти гроші в ринкових умовах... До речі, цікаво, що наркобізнесмени, виправдовуючи свій злочинний бізнес, наводять майже такі самі аргументи.
На мою думку, лише реформування соціальної ролі науки в нашому суспільстві приведе до розвитку наукової творчості в Україні у новій, прогресивній формі.
Олександр Миколайович Костенко
Доктор юридичних наук, профессор, зав.відділом Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
Моб.тел.: 8(067)409-69-88