| УЧЁНЫЙ СОВЕТ | |
 |
Всем, кому не безразлична судьба украинской науки, у кого есть мысли и предложения, как лучше ее организовать, придать импульс научному творчеству и стимулировать инновационные процессы в стране, мы предоставляем возможность высказаться на нашем «Учёном Cовете». |
Американська корпорація RAND (скорочення від Research and Development / Науково-дослідні розробки) загальновизнана у світі «фабрика наукових прогнозів». Ще на початку цього року вона назвала 16 найбільш перспективних напрямків науково-технічного розвитку.
У цьому переліку знаходимо: новітні методи очищення питної води, дешева сонячна енергія, технології бездротового зв'язку, генетично модифіковані рослини, дешеве житлове будівництво, екологічно чисте промислове виробництво, «гібридні» автомобілі (тобто ті, що використовують у якості палива не тільки бензин, газ чи солярку, але й водень, біосировину тощо), медичні препарати високоселективної дії, штучне виробництво тканин живого організму й т.д.
Головні висновки проведеного дослідження - немає ніяких ознак того, що в майбутні півтора десятиліття сповільняться темпи глобального науково-технологічного прогресу. Кожна країна знайде свій власний, а іноді й унікальний метод одержання зиску з цього важливого процесу. Однак, багатьом державам світу все ж потрібно буде витратити на цьому шляху значні зусилля. При цьому, ряд технологій і відкриттів потенційно можуть представляти загрозу для цивілізації.
Першу роль у світовому науково-технічному прогресі будуть продовжувати грати країни Північної Америки, Західної Європи та Східної Азії. У найближчі півтора десятиліття очікується впевнений прогрес Китаю, Індії й країн Східної Європи. Позиції України в цій сфері будуть суттєво ослаблені.
У доповідь корпорації увійшов також оглядовий рейтинг сучасних наукових і технологічних можливостей країн світу, в рамках якого було проаналізовано такі фактори, як кількість учених і інженерів на 1 млн. населення, кількість опублікованих наукових статей, витрати на науку, кількість отриманих патентів тощо. При підготовці рейтингу використовувалися дані за період з 1992 по 2004 рік.
Відповідно до цього рейтингу, найбільший потенціал у створенні нових матеріалів і технологій, а також можливості його практичного застосування, мають США (одержали 5,03 бала). США набагато випереджають найближчих «переслідувачів». У Японії, що займає друге місце, тільки 3,08 бала, у Німеччини (третє місце) - 2,12. У першу десятку також увійшли Канада (2,08), Тайвань (2,00), Швеція (1,97), Великобританія (1,73), Франція й Швейцарія (по 1,60), Ізраїль (1,53).
Росію тут бачимо першою серед всіх пострадянських держав. Вона зайняла в підсумковому рейтингу 19-е місце (0,89). Її випередили Південна Корея, Фінляндія, Австралія, Ісландія, Данія, Норвегія, Нідерланди та Італія. У свою чергу, Росія виявилася більш успішною, ніж такі держави із традиційно сильною наукою, як Бельгія та Австрія. Україна тільки на 29-й позиції (0,32). Вслід за нею йде Білорусь (0,29). Вони випередили Чехію та Хорватію. Естонія - на 34-у місці (0,20), Литва - на 36-у (0,16), Азербайджан - на 38-у (0,11). Ці країни перевершили досить потужні в науковому й науково-технологічному розумінні Китай, Індію, Південно-Африканську республіку та Бразилію.
Наука світу
За даними впливового Інституту Статистики / Institute for Statistics, наприкінці 2004 року у світі налічувалося 5 млн. 521,4 тис. учених (іншими словами, 894 наукових співробітників на 1 млн. жителів Землі). На роботу один учений світу витрачав $150,3 тис. на рік. Левова частина (майже 71% учених) працюють в індустріально розвинених країнах світу. На 1 млн. жителів цих держав припадає 3 272,7 учених (на 1 млн. жителів бідних країн, відповідно, 374.3). Науковець, що живе в «багатій» країні, фінансується помітно щедріше: у рік на нього виділяється $165,1 тис., у той час, як на його колегу в «бідній» країні світу - $114,3 тис. Найбільш численні вчені Азії (більше 2 млн.), Європи (більше 1,8 млн.) і Північної Америки (майже 1.4 млн.). При цьому, у Південній Америці їх усього 138,4 тис., в Африці - менше 61 тис.
У країнах СНД нині працює 700,5 тис. учених. Більша частина з них (616,6 тис.) сконцентрована в державах, розташованих у Європі - у Росії, Україні, Білорусі, Молдові, Грузії, Вірменії й Азербайджані. При цьому складається парадоксальна ситуація: учених у колишньому СРСР багато, але фінансуються вони набагато гірше, ніж їхні колеги в Європі, Азії й Північній Америці. Наприклад, на 1 млн. жителів європейських держав, що раніше входили до складу СРСР, нині припадає 2 979,1 науковців, а на 1 млн. громадян Євросоюзу Союзу помітно менше - 2 438,9. Однак на одного ученого європейця витрачається $177 тис. у рік, а на одного ученого росіянина, українця, білоруса, молдаванина й т.д. - лише $29,1 тис. Ситуація з фінансуванням наукових досліджень у пострадянських державах Середньої Азії, імовірно, гірше всього у світі: тут на один ученого витрачається $8,9 тис. на рік - у країнах тропічної Африки - $113,9 тис.
Що робити з наукою в Україні?
Почну із заперечення. Причини болючих проблем і хронічно не розв'язуваних питань буття української науки - не в геронтократії, не в ареопагу вищих академічних звань, як сьогодні нерідко запевняють деякі ЗМІ. Це - наслідки. Причини ж набагато глибші, і складніші в своїх переплетіннях. По-перше, це різке падіння кошту на фундаментальні наукові знання й інновації в українському суспільстві (зважте, на тлі діаметрально протилежного процесу, який спостерігаємо у розвинених країнах світу). По-друге, зниження престижу наукової праці в Україні, що, у свою чергу, спричинено соціально-економічною ситуацією: незабезпеченість науковців житлом, еквівалентною платнею, технічною й інформаційною базою для досліджень. Молодь уже не рветься в аспірантуру, як це було у 70-80-ті роки минулого століття. В результаті обривається спадкоємність у передачі знань і досвіду, що згубно позначається на життєдіяльності наукових шкіл, а серед них є чимало таких, які здобули авторитет у міжнародної наукової спільноти.
Усі ці фактори призвели до того, що вітчизняна наука зазнала (і зазнає!) величезних втрат. Вона наблизилася до тієї критичної межі, за якою Україна може повністю втратити свій інтелектуальний потенціал.
Вихід вбачаю у дещо іншій організації нашої науки, в її реальному реформуванні.
Погодьтеся, що якихось двадцять років тому ще існував живий ланцюг: фундаментальна наука - прикладна наука - виробництво. Сьогодні він повністю розірваний. Вітчизняна промисловість не має реальних ресурсів і стимулів для перебудови виробництва та впровадження нових технологій (тут і недолуга законодавчо-нормативна база, і недосконала податкова система, і бюрократичні перепони, які (всі разом) аж ніяк не заохочують до інновацій. Відсутність попиту на інновації породжує ситуацію, коли наукові дослідження стають фактично непотрібними. І це закономірно. Тож «зачароване коло» замкнулося!
Що ж робити? Останнім часом у пресі жваво обговорюються два варіанти відповіді на це класичне для слов'янського менталітету запитання.
Перший варіант. Держава має утримувати фундаментальну науку так би мовити законсервованому стані і терпляче, навіть дуже терпляче чекати результатів. Чекати попиту на фундаментальні знання. Багатьом зрозуміло, що цей шлях веде у глухий кут. Бо ж не має наша держава коштів на «утримання», читай «консервування», науки, що призведе до прискореної руйнації вітчизняного науково-технічного потенціалу.
Другий варіант. Попит на наукові знання формує промисловість. Зазначу, що цей шлях є надійним для економіки країн, які розвиваються еволюційно. На жаль, для сучасної України цей вектор розвитку, коли темпи виробництва диктують попит на інновації, поки що не має реального підґрунтя. Адже, крім кількох галузей, наша промисловість ще перебуває у занепаді, що було спричинено тривалою економічною кризою.
Як же допомогти вітчизняній науці?
Моя відповідь, мабуть, буде тривіальною: необхідно іншим способом створити в країні попит на фундаментальні знання. Зарубіжний досвід повчально показує нам вихід: потрібно швидкими темпами формувати посередника у ланцюзі наука - виробництво. Ім'я цього посередника - малий підприємець, що працює у науковій сфері. Він динамічний, не консервативний, може розгорнути свою діяльність на відносно скромних капіталовкладеннях. Адже практично всі великі і сьогодні знані у світі фірми, навіть інтеркорпорації й корпорація типу RAND, на своєму старті були малими науково-виробничими посередниками. До того ж, творець нових знань обов'язково стає у малому бізнесі корпоративним учасником інноваційного процесу і перетворює свої ідеї на товар. А результатом буде те, до чого ми так прагнемо - короткий інноваційний цикл виробництва.
Інакше кажучи, необхідно робити ставку на прискорений розвиток наукового підприємництва, що стане локомотивом виробництва і почне формувати попит на фундаментальні знання.
Яку роль відведено державі в цьому процесі? Надто важливу. Гадаю, держава має:
Не меншим має бути значення держави і в забезпеченні належного контролю за надходженням коштів до реальних виконавців наукових проектів та цільовим їх використанням. Фінансування з Державного бюджету необхідне і для придбання фахової зарубіжної літератури, оплати доступу до електронних джерел міжнародної професійних інформації, полегшення умов для видання наукової літератури тощо.
Особливо необхідна державна підтримка для залучення молоді в науку (не лімітоване навчання в аспірантурі провідних наукових центрів, забезпечення гідною стипендією і житлом під час навчання та після захисту дисертацій).
Інститути і надалі надаватимуть вільні робочі площі своїх приміщень в оренду. Але не кожному, хто платить гроші (відразу й іноді не в ту кишеню), як це робиться сьогодні, а тільки тим малим науковим фірмам, які сприйняли їхні нові знання і впроваджуватимуть їх.
Малі наукові фірми - це своєрідні міні технопарки, для яких часто не треба будувати окремі приміщення. На базі науково-дослідних інститутів вони зможуть швидше організувати свої виробництва.
А що ж далі?
З'явиться попит на фундаментальні знання, виникнуть наукові фонди (і не тільки державні, що особливо важливо). Тоді само-собою розв'яжеться і питання кому, у якому віці і як керувати наукою в Україні. Цивілізовано розв'яжеться, без інтриг і навколо наукових скандалів.
І, нарешті, гадаю, настав час припинити тужливе голосіння над убогим становищем науки і падінням престижу вчених, а серйозно зайнятися проблемою підвищення їх рейтингу. А для цього потрібно переконливо, на конкретних прикладах, у засобах масової інформації пояснювати співвітчизникам, що якість їхнього життя, якість житла і продуктів харчування, рівень охорони здоров'я, чистота води та повітря, - усе це тією чи іншою мірою визначається ступенем розвитку фундаментальної науки. До речі, про засоби. Якщо поділити витрати на фундаментальну науку в Україні на чисельність її населення, то вийде ледь більше двох доларів на рік на людину! Це ж зовсім невелика плата за те, щоб відкриття і досягнення вітчизняних учених сприяли реальному поліпшенню якості нашого життя!
Але є й інше коло надто гострих проблем, що стосуються інтересів не окремої людини, а всієї країни, отже, і кожного з нас. Сучасний світ, й Україна у тому числі, стоять перед викликами глобалізованої цивілізації. Це природні, технологічні й екологічні катастрофи, викиди радіоактивних речовин, епідемії, економічні кризи, спалахи масового насильства, тероризм... На обрії - реальна загроза виснаження природних ресурсів країни (передусім нафти й газу). Як правило, ці проблеми не вдається розв'язати на основі вже накопичених знань. Потрібні нові підходи, нові парадигми. А їх дають тільки фундаментальні наукові дослідження. Тож справді, науку можна порівняти з їздою на велосипеді: щоб не впасти, потрібно весь час крутити педалі!
І ще одне. Крім утилітарного значення, результати фундаментальних досліджень завжди слугували суспільству, допомагаючи йому у постійному прагненні до глибшого пізнання навколишнього світу. Без серйозної науки немає й серйозної освіти, яка необхідна для підготовки професіоналів у будь-якій галузі людської діяльності. Крім того, фундаментальна наука є істотним елементом економічної та політичної стабільності суспільства, а не тільки невід'ємною частиною культури й освіти.
Майбутнє наших дітей чималою мірою визначається тим, наскільки успішно ми розвиватимемо фундаментальні дослідження. Нам потрібно, з одного боку, вкладати в науку кошти, що відповідають її зростаючому значенню, а з другого - робити її досягнення надбанням дедалі більшої кількості наших співвітчизників. Це не тільки сприятиме виробленню у них правильного світогляду, а й допоможе їм результативно працювати в еру високих технологій і загальної інформатизації. Іншими словами: без високого рівня фундаментальної науки ми не зможемо знайти гідне місце у поступі європейського і світового науково-технічного прогресу.
Григорій КОВТУН,
Інститут біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України,
член-кореспондент НАН України.
| Тел.: | 8-044-559-70-54 |
| 8-067-209-82-03 | |
| E-mail: | kovtun@visti.com |