УЧЁНЫЙ СОВЕТ
	Всем, кому не безразлична судьба украинской науки, у кого есть мысли и предложения, как лучше ее организовать, придать импульс научному творчеству и стимулировать инновационные процессы в стране, мы предоставляем возможность высказаться на нашем «Учёном Cовете». Свои мнения, рассуждения и предложения присылайте на адрес: nauka@nauka-info.com.ua

1.1. Загальновідомо, що майже половина щорічного приросту ВВП в світі спирається на нові наукові розробки, в тому числі нові високі технології, що, як правило, випливають з тих чи інших відкриттів в фундаментальній науці. Можливості екстенсивного розвитку в значній мірі вичерпані і в новому тисячолітті зростання ВВП і покращання якості життя людей може відбуватися лише за рахунок наукових досягнень і спираючись на них. При цьому мова йде, в першу чергу, про фундаментальну науку, без якої неможливо уявити щасливе буття людства. В це поняття входить розв'язання енергетичних проблем, попередження старіння, продовження життя, подолання хвороб, наукове вирішення соціальних і міждержавних протиріч, зокрема, попередження воєн, ефективне використання базових законів для оптимального врахування часто несумісних вимог екології і цивілізаційної доцільності, збереження фауни і флори, нарешті, прорив у космічний простір.

Неперервний, а головне - сталий економічний розвиток суспільства в цілому можливий лише за умов, коли воно здатне сприймати та правильно використовувати наукові досягнення, долаючи виклики сьогодення. Для цього керівництво будь-якої країни має потребу в надійних середньо- та довготермінових прогнозах напрямів та результатів науково-технічного прогресу і, в неменшій степені, аналізуванні наслідків виникаючих нових проблем. Відповідні прогнози і оцінки можуть надаватися владі і суспільству тільки за умови існування наукової спільноти світового рівня, яка спроможна підготувати справжню незалежну експертизу і дати об'єктивну інформацію з питань, що вимагають наукової компетентності і спеціальної кваліфікації. При цьому треба мати на увазі, що для самих наукових працівників підготовка експертних висновків не є головним професійним завданням, проте вони (і лише вони) можуть справитися з нею в інтересах своєї країни.

Скоро виповниться 15 років, як ми живемо в незалежній державі і самі визначаємо пріоритети свого розвитку. За цей час багато змінилося, але зміни, якщо і торкнулися наукової сфери, то тільки, на жаль, негативним чином. Тому виникає принципове і, можна стверджувати, непросте питання: а чи спроможна сучасна наука України забезпечити виконання вітчизняними вченими цієї найважливішої суспільної задачі? Я особисто не наважився б дати на нього однозначну відповідь.

Справа в тому, що у переважній більшості напрямів науки і техніки, особливо коли мова йде про експериментальні фундаментальні дослідження або розробку принципово нових технологій, Україна стала помітно відставати від розвинутих країн, причому це відставання має тенденцію до поступового зростання, яке може набути необоротного характеру¹. Щоб цього не відбулося, держава має згадати про свою науку і її носіїв - науковців. Один із очевидних шляхів, який я бачу для подолання небажаних негативних тенденцій, - це впровадження політики максимальної відкритості в сфері громадянської науки. Неможливо не усвідомити, що майже по всіх напрямах будь-яка інформація і нові знання, які наша наука може при здійснюванні такої політики отримати "ззовні", набагато перевищують те, про що інші країни можуть дізнатися від нас, в усякому разі, тепер. Навіть більше: незважаючи на те, що в деяких наукових напрямах ми все ще маємо всесвітньо відомі школи і окремих видатних вчених, все ж без такої відкритої науково-інформаційної державної політики відродження вітчизняної науки, на моє переконання, неможливе взагалі.

Невід'ємним елементом цієї політики має стати активна пропаганда минулих, а головне - сучасних досягнень українських вчених на міжнародному рівні, яка, без сумніву, притягне до України симпатії широких кіл наукової громадськості та інтелігенції зарубіжжя і забезпечить великі можливості для залучення іноземних спеціалістів до тісної співпраці з українськими науковими установами. Останнє може стати особливо результативним і успішним для нашої країни при створенні достойних умов регулярного прибуття і перебування іноземних партнерів в Україну. Починати треба саме зараз, коли "помаранчева революція" сприяла створенню нової кон'юнктури для просування всього українського в світі. Інші можливі заходи подібного спрямування будуть також обговорюватись нижче.

1.2. Якщо суспільство розробляє і використовує високі технології, воно має створювати умови для підтримки необхідного рівня інтелектуальної мобільності. Інакше, країна повинна мати достатню кількість людей, які спроможні вчитися і сприймати нове впродовж свого життя (і одночасно передавати свої знання наступним поколінням дослідників, технологів і інженерів). Світовий досвід вчить, що ніяка стандартна (тобто загальна) система освіти не виконує цієї функції в жодній країні. Її виконують (що тотожньо - з нею справляються) лише елітні (в першу чергу, в інтелектуальному, а потім вже в економічному сенсі) вузи, в яких або високий рівень власних науково-дослідних робіт або (що більше притаманне саме нам) тісні зв'язки з потужними науково-дослідними (академічними) центрами. В СРСР ця місія, наприклад, в близькій мені галузі фізики виконувалась насамперед Московським фізико-технічним інститутом, Московським, Ленінградським, Новосибірським, Київським, Харківським та декількома іншими університетами. Якщо звернутися до інших країн, то, скажімо, в Англії до елітних треба віднести Кембріджський та Оксфордський університети, в США - Гарвардський та Прінстонський університети, Масачузетський та Каліфорнійський технологічні інститути, у Франції - Політехнічну та Нормальну парижські школи. Систему таких вузів було б слушно, як на мене, започаткувати і в Україні, причому тут можна думати і про нові навчальні заклади, зокрема в системі НАН України.

1.3. Дуже важливим є зберігання високих стандартів в освіті, причому це стосується і вищої школи, і середньої: без тісної співпраці і взаємодії з активними науковцями, зокрема НАН України, взагалі з науковим середовищем освіта зазнає надмірного і однобічного впливу з боку бюрократичної системи, яка намагається вигадувати та проводити сумнівні "реформації" в своїх власних інтересах, чому ми є свідками впродовж всього часу незалежності, коли фактично несуттєві і непринципові зміни видаються за реформи. Одним з результатів таких "реформ" стала можливість отримати середню освіту, жодного разу не склавши іспиту з природничої дисципліни.

1.4. Вище йшлося про найважливіші, проте так звані утилітарні функції фундаментальної науки. Її ж головна функція і, значною мірою, джерело - це задоволення природної і невичерпної потреби людини до пізнання принципів і законів будови оточуючого світу, що в кінцевому рахунку зводиться до пізнання самого себе. Нехтування цією стороною існування науки як такої виявляється в ненормально низькому статусі в сучасній Україні творчих людей, які залучені до наукової або освітньої діяльності в галузі природничих або технічних досліджень. З іншого боку, таке ставлення до них неявно, але вкрай негативно позначається на психологічному та моральному кліматі і - як наслідок - на стійкості суспільства в цілому. При цьому необхідно мати на увазі, що в деяких країнах (зокрема, Англії, Німеччині, Франції, колишньому Радянському Союзі, а отже - в Україні) історично високий рівень наукових досліджень тривалий час складав предмет національної гордості, тому втрата відповідного статусу є руйнівною для державницької самосвідомості, збереження національного менталітету. Після Другої Світової війни важливість розвитку фундаментальної науки як показника значимості і навіть величі держави була усвідомлена в США, де підтримка науки суспільством досягла нечуваних обсягів, що, не в останню чергу, досягається шляхом широкого впровадження цієї ідеї через потужні засоби масової пропаганди. Зараз до такого ж висновку дійшла об'єднана Європа, комісія якої з 2005 року подвоїла витрати на наукові дослідження, довівши їх бюджет до величезної цифри у 70 млрд. євро.

Характерною, а краще сказати - важливою особливістю перелічених задач є те, що лише мала їх частка може бути (в усякому разі, здогадно) адекватно описана в прямих економічних показниках, зокрема співвідношенні "витрати-прибуток", тощо. Проте такі оцінки дуже ненадійні і обманливі, бо не можуть врахувати "проривних" відкриттів, які неможливо прогнозувати в принципі і які несподівано можуть змінити існуючий техніко-технологічний ландшафт. Крім того, є і протилежні приклади, коли глибоке фундаментальне досягнення починає застосовуватись через багато років, як це було з розщепленням ядра, лазерами, надпровідністю, тощо. Тому утримання високого рівня фундаментальної науки стає запорукою благополучного майбуття. Із сказаного випливає, що вимога передбачуваного і точно зазначеного економічного зиску є суттєвим, але далеко не єдиним (і тим більше не найважливішим) чинником в питаннях організації і фінансування науки. Можна також стверджувати, що всі задачі, які стоять перед наукою, можуть бути розв'язані лише сильним академічним (і не обов'язково безпосередньо поєднаним з технологіями) науковим середовищем. В Україні таке середовище створене і поки що існує в більшості інститутів Національної академії наук, можливості виживання і самозбереження якої, зрозуміло, не безмежні.

Безумовно, в окремих напрямах досліджень ще збереглися працюючі на світовому рівні конкурентноспроможні наукові колективи - лабораторії, групи і окремі дослідники (тих, що не є такими, взагалі не варто приймати до уваги). Про цілі інститути внаслідок численності їх складу говорити важче, проте, напевне, є й інститути. Як правило ж, це відносно невеликі колективи, що мають тісні стосунки зі світовою елітою в тому самому науковому напрямі і очолюються визнаними фахівцями. Проте загальна кількість таких груп дуже сильно скоротилася, якщо рахувати з 1990-91 років. Можна назвати основні причини такого скорочення:

2.1. Практично масовий від'їзд на початку та в середині 90-х років найбільш кваліфікованих і талановитих вчених за кордон у зв'язку з економічною нестабільністю в країні, різким зниженням матеріальної підтримки і, що теж дуже суттєво, падінням суспільного престижу наукової діяльності (при цьому означення "вища кваліфікація" не має прямого відношення до офіційного табеля про ранги в науці типу обов'язкового членства в НАН України та інших державних академіях, високих адміністративних посад, тощо).

2.2. Майже повна відсутність або недостатність коштів на наукові дослідження, в першу чергу, експериментальні та на відповідне нове обладнання в достатньому обсязі.

2.3. Все ще триваючий регулярний відтік талановитих молодих науковців, які поки що продовжують отримувати в Україні непогану освіту, внаслідок тих причин, що зазначені вище, а також:

2.4. Швидко виниклий значний розрив наукових поколінь - навіть в кращих колективах дуже малою є доля сильних фахівців у віці 30-45 років, які завжди були основними виробниками і носіями нових знань, особливо в природничих науках.

2.5. Повне залишення наукової сфери кваліфікованим науково-технічним (так званим допоміжним) персоналом, що забезпечував сучасний науковий експеримент. Треба визнати, що люди, які складали його, втрачені назавжди, бо пішли до приватних або комерційних структур, де заробітна платня незрівнянно вища, а вимоги до кваліфікації майже завжди набагато нижчі.

В теперішньому стані жодна з основних функцій науки по відношенню до суспільства в повному обсязі виконана бути не може. Не буде великим перебільшенням стверджувати, що головною метою вчених як популяції в Україні стало виживання та збереження наукового середовища. Тривалий час ціною великих зусиль це вдавалося, але для помітного покращання справ мало тільки навіть справжнього ентузіазму і патріотичності самих науковців. Якщо згадана мета стане недосяжною і зрушення не відбудуться найближчим часом, це призведе до зменшення "наукової маси" в Україні нижче критичної відмітки і необоротного відставання України в світовому конкурентному існуванні.

3.1.Традиційно високий в Україні престиж занять наукою, за останні роки дещо підірваний, проте, сподіваюсь, не остаточно. Резерву часу обмаль, бо оцінка напрямку еволюції суспільних (а також, на жаль, керівництва держави) поглядів свідчить не на користь виправлення становища, що склалося.

3.2. Збереження помітної, хоча і відносно невеликої (за приблизними оцінками 20-25%) кількості високо кваліфікованих наукових кадрів, які, незважаючи на пропозиції з європейських або американських університетів, визнають для себе за краще і обирають заняття наукою на Батьківщині, хоча чудово усвідомлюють дійсний стан речей (між іншим, така національно свідома поведінка багатьох наших співвітчизників вважається в західних країнах явищем, там невідомим і незрозумілим).

3.3. Існуюча можливість (і це надзвичайно принципово) спілкування (чи то особистого, чи то інформаційного через Інтернет) із закордонними колегами без необхідності запитувати і отримувати на такі контакти дозвіл у будь-яких державних органів.

3.4. Присутність, можна вважати, навіть більшого, ніж треба, зважаючи на теперішній стан промисловості і техніки, числа вузів, що продовжують якісно готувати високоосвічених молодих спеціалістів, які відносно легко знаходять собі місця роботи у закордонних наукових центрах або в українських, а також російських банківських установах. При відродженні сприятливих умов для занять наукою цей "молодіжний потенціал" відіграватиме найсуттєвішу роль. Фактично його наявність можна розглядати як світло в кінці тунелю.

3.5. Поява в останні 10-12 років дуже цінного досвіду фінансування наукових розробок на засадах відкритих конкурсів (зарубіжних і вітчизняних). Зокрема, необхідно згадати, на жаль, попередню, але важливу і велику роботу Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД), який, на жаль, не має можливостей для необхідної грошової підтримки і сам вимагає допомоги через збільшення його коштів. В той же час, його досвід, особливо перших років існування, потребує розширення і матиме велике значення в програмі відбудови науки.

4.1. Все той же дуже низький рівень державної матеріально-технічної підтримки і залежна від нього мізерна оплата праці в науковій сфері. При цьому мається на увазі порівняння не з показниками витрат на науку в таких передових країнах, як Німеччина, США або Японія (де відповідні показники перевищують українські в сотні разів), а відносно до рівня оплати праці в успішно працюючих українських промислових компаніях та банках. Абсолютно очевидно, що неможливо провести жодну змістовну реформу української наукової сфери при заробітній платні спеціалістів (порівняної освіти і кваліфікації), що задіяні в ній, в 5-10-15 разів нижче, ніж в будь-яких комерційних структурах. Зауважимо, що відповідна різниця в оплаті праці у держаних (бюджетних) і недержавних (комерційних) установах існує в усьому світі, що є нормальним, проте там розрив не настільки великий - приблизно 1,5-3.

І ще одне порівняння: в Радянські часи зарплата, скажімо, професора складала 2.5-3 середні зарплати в країні (це співвідношення в карбованцях складало 500/160-180), що свідчило на користь наукових професій. Нині відповідне число, в найкращому випадку, не перевищує одиниці, а часто і менше, що не потребує зайвих коментарів.

4.2. Мала доля в системі розподілу грошей, що прийнята, наприклад, в НАН України, конкурсних засад. При такому розподілі всі установи отримують "в середньому на одного співробітника" однакове фінансування незалежно від якості своєї праці і свого кадрового складу, або лише, головним чином, в залежності від останнього. Проте сам по собі кадровий склад спроможний забезпечувати ефективний розвиток науки, тільки якщо приймає участь в активних наукових дослідженнях, а його рейтинг, як і рейтинг кожного співробітника, підтверджується загальносвітовою статистикою. Думка активно працюючих фахівців при розподілі грошей, в усякому разі, на рівні інституту, має максимально враховуватись на тих же засадах, як і думка членів НАН України або наукових адміністраторів.

Загальні зауваження

а. Необхідні заходи можна розділити на 3 основні групи:

Заходу типу і) самі по собі не є достатніми. В той же час, вони є вкрай необхідною ланкою для початку заходів типу іі). Заходи третього типу ііі) можуть стати ефективними лише після початку заходів типу іі).

б. Ніяке одноразове рішення в даному - науковому - виді людської діяльності не принесе і не може принести бажаного результату. Потрібні комплексні та довготривалі заходи, які проводяться поетапно та послідовно впродовж кількох років (як мінімум - 7-10 років), пронизуючи середню школу, вузи та наукові установи. Сподівання на окремі організаційні заходи або використання тільки них не матиме ніяких по-справжньому позитивних зрушень.

в. Корисні і дійові реформи неможливо проводити без участі реально працюючих, причому саме на реальному світовому рівні, українських вчених. Проблема в тому, що якщо такий вчений не обраний до НАН України або не перебуває в складі дирекції того чи іншого інституту, то він/вона практично не впливає на управлінські рішення в сфері наукової діяльності в країні.

г. Дуже важко розраховувати на повернення до України переважної більшості провідних фахівців з тих, хто покинув батьківщину 5-7 і більше років тому та отримав професорські позиції в країнах Західної Європи, США або Канаді. Проте проблема повернення не безнадійна і, безумовно, якщо прикласти зусилля і створити привабливі умови, то частина людей приїхала б додому, щоб працювати у вітчизняних установах. Одне б це помітним чином домогло відновленню світового рівня української науки. Як приклад можна нагадати, що "еміграція мозку" кінця минулого століття в Греції, Італії або Польщі змінилася в останні роки на його рееміграцію, як тільки уряди цих країн усвідомили роль науки в сучасному світі, пішовши на її значну підтримку. І оскільки число країн з непоганими умовами для науковців зростає, багато українських дослідників успішно працюють не тільки в країнах сімки, але в інших країнах Америки, Європи і навіть Азії.

5.1. Безпосередня підтримка сильних українських колективів та окремих вчених

а. Необхідно максимальним чином концентрувати фінансові ресурси, що виділяються на розвиток науки, на тих напрямах досліджень і відповідних колективів, які, незважаючи на скрутні умови останніх 10-15-ти років, довели свою повну конкурентноздатність працювати на найвищому рівні, а їх досягнення визнані світовою спільнотою. Відбір таких колективів має бути проведений відкрито, із залученням (в тому числі) іноземних експертів, а їх оцінки повинні порівнюватись з висновками відповідних українських комісій. Оскільки повністю незалежна та незацікавлена експертиза в таких непростих і навіть неоднозначних питаннях, як оцінка діяльності будь-кого, взагалі неможлива, саме порівняння публічно представлених думок експертних груп різних типів і рівнів є вельми важливим і необхідним.

Після того, як висновки експертів оприлюднені і рішення про підтримку підготовлені, вона в рамках пріоритетних напрямів досліджень має здійснюватись у формі довгострокових (3-5 і більше років) проектів, які передбачають справжнє тісне співробітництво найбільш сильних наукових колективів (мається на увазі дослідницькі групи і лабораторії), що працюють в даній області. Від існуючих проектів ДФФД, фінансування якого, як зазначалося, теж потребує значного підсилення, такі проекти мають відрізнятися більшою кількістю учасників і більшим терміном виконання. Основна мета таких крупних проектів - створення основи для наукової кооперації сильних колективів з різних інститутів НАН України, а також (якщо такі дійсно є) інших установ незалежно від відомчої належності. Для підтримки таких проектів було б бажано створити окремий фонд, як це має місце, наприклад, в Німеччині. Тут були б вельми корисними і вже існуючи центри колективного користування, де можна було б працювати на найсучаснішому технологічному і вимірювальному обладнанні.

Необхідною умовою визнання дослідницької роботи успішно виконаною є регулярні звіти керівника(ів) про наукову, в першу чергу, і фінансову діяльність. Такі звіти повинні також включати відомості про викладацьку діяльність або роботу по підготовці наукової зміни. Зрозуміло, що фінансування подібних проектів має забезпечити достатній потенціал для конкуренції з провідними в світі лабораторіями чи науковими центрами. Бажано, щоб сам звіт пройшов також закриту міжнародну експертизу.

Дуже важливим кроком для реалізації програми відновлення української науки могло б стати значне цільове збільшення фінансування ДФФД, який би міг сконцентруватись на більш конкретних і менш крупних проектах терміном 2-3 роки. За грубою оцінкою кількість проектів першого типу для України могла б, наприклад, в фізиці і астрономії не перевищувати 20-25, в той час, як проекти другого типу для свого фінансування повинні лише довести свою відповідність світовому рівню (не за напрямом досліджень, а за кадровим потенціалом виконавців).

б. Система конкурсного фінансування в рамках ДФФД має охоплювати і окремих вчених або невеликі (2-5 персон) групи. При цьому збільшення частини фінансування, що йде на конкурсній основі треба впроваджувати поступово при одночасному підвищенні вимог до виконавців.

5.2. Зміцнення зв'язків науки і промисловості

а. Створення сприятливих економічних (податкових) і правових умов для залучення інвестицій з промисловості в науку, насамперед, для невеликих приватних компаній, що намагаються використовувати і впроваджувати нові високі технології або ризикувати, вкладаючи гроші в пошукові наукові проекти із заздалегідь невідомим результатом.

б. Залучення відомих закордонних компаній з досвідом підтримки фундаментальних досліджень. Найкращий приклад - дослідницькі центри і інститути фірми IBM в різних країнах. Нагадаємо, що центр цієї фірми в Цюриху отримав за останні 15 років дві Нобелевські премії з фізики.

Подібні центри в Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі та інших містах України приносили б користь не тільки українській науці, але й сприяли підвищенню загального технічного рівня відповідних регіонів.

5.3. Формування науково-технічної еліти

Наведені в 5.1 та 5.2 заходи не є достатніми для відновлення наукового середовища високого рівня і потрібні додаткові зусилля, щоб поновити критичну масу дієздатних дослідників вищої кваліфікації, або так званої наукової еліти. Мова йде про створення таких умов для наукової і викладацької діяльності в Україні, щоб конкурентноспроможні співробітники українських науково-дослідних установ і вузів, що вимушені в теперішніх умовах значну частину свого життя проводити закордоном, повернулися до своїх робочих місць в Україні. В решті решт, нові умови можуть виявитись сприятливими навіть для деякої частини тих науковців, які отримали постійні позиції на заході, але хотіли б реалізуватися як наукові адміністратори середньої або високої ланки.

Кінцевою метою відповідних перетворень могло би стати створення інституту Державної професури України з приблизно 1000-1500 (кількість названа умовно) місць при досить жорстких критеріях відбору до такого високого статусу. Їхня заробітна платня повинна бути порівнянна з утриманням членів НАН України і залежати від середньої по промисловості, причому бути такою, щоб рівень Державного професора став престижним в країні. Звичайно, було б не так вже погано, а точніше - єдине правильно, якби подібна ідея реалізувалася через збільшення вакансій в самій НАН України при умові суттєвого обмеження для обрання посадовців державного рівня.

Державні професори (або члени НАН України) мають складати керівництво або входити до груп з найактуальніших напрямів сучасної науки, які визначаються в результаті експертних оцінок, що описані вище. Такі високооплачувані групи (лабораторії), а також окремі дослідники можуть працювати в будь-якому інституті (вузі), якщо вони довели свою дійсну відповідність світовому рівню. При цьому оплата їх праці може в рази відрізнятися від оплати інших при умові, що "інші" (в основному, відносно молоді науковці) також зберігаються і працюють, набуваючи досвіду і, наприклад, наукового визнання. Створення такої інституції і процес відбору претендентів має проходити в декілька етапів з запрошенням іноземних експертів. Державна професура (члени НАН України) як гордість нашої країни має фінансуватись безпосередньо з бюджету. Вони мають працювати виключно в науковій або освітній сфері, не входити до Уряду, Верховної Ради і інших урядових структур, втрачаючи свій статус, якщо вони туди переходять або обираються. Проте науковці цього статусу можуть входити до різних рад при Президентові, уряді, парламенті, які забезпечують відповідні керівні органи експертними висновками, прогнозами з необхідних питань розвитку країни, де вимагається спеціальна наукова компетентність.

5.4. Світова наука Україні

Реалізація заходів 5.1 та 5.2 можна починати практично негайно. В той же час заходи 5.3 потребують створення працездатної системи вироблення експертних висновків, яка використовує досвід іноземних фахівців.

Для цього було б бажано "підтягнути" рівень вітчизняних спеціалістів в деяких напрямах, де Україна починає відставати, а також відчуває труднощі з підготовкою нових - вітчизняних - кадрів. Тут можна запропонувати таке:

а. "Нобелевські" лекції для молоді, або запрошення провідних фахівців (не тільки Нобелевських лауреатів) для читання коротких циклів лекцій в університетах та наукових центрах. Виконання такої програми на засадах відповідного фінансування, безумовно, сприятиме підвищенню інтересу молоді до наукової роботи, стане непоганою і ефективною "рекламною" кампанією, яка демонструє зацікавленість української влади у відновленні і достойному статусі науки та науковців в державі. Не можна нехтувати і можливостями участі у виконанні цієї програми приватного бізнесу, що при певних сприятливих (зокрема, податкових) умовах націлений на розвиток сучасних технологій, які, в свою чергу, спираються на фундаментальні дослідження, особливо в таких галузях, як медицина, екологія, нетрадиційні методи виробництва енергії, тощо.

б. Підвищення рівня викладачів "Subbatical", або дозвіл найбільш кваліфікованим і відомим українським вченим, які влаштувалися в західних університетах, проводити вільний від власних лекцій рік (зазвичай, кожний з 7 років неперервної роботи) у вітчизняних університетах. Ймовірно, що багато вихідців з України скористалися б можливістю провести свою регулярну відпустку в Україні, працюючи з українськими студентами, аспірантами та молодими вченими. Це дозволило б підняти рівень підготовки фахівців, інтенсифікувати деякі наукові напрями, закласти основи для організації сучасної інфраструктури в науці, оздоровити наукове середовище за рахунок безпосереднього спілкування зі спеціалістами, яки "зробили" собі світове ім'я виключно науковою роботою.

Наукова еліта в Україні, безумовно, є, але її середній вік вже не дає підстав сподіватися на неї в перспективі, тому постає питання про нову еліту. Вона, як здається, має формуватися одночасно з реформуванням, яке, з іншого боку, неможливе без справжніх спеціалістів. Тому будь-яка реформа має включати елементи відбору як окремих вчених, так і колективів. При цьому спиратися лише на офіційну "адміністративно-наукову" ієрархію, або членство того чи іншого науковця в академіях (включаючи НАН України) чи керівництво установами, не може бути визнаним достатньо адекватним справжньому місцю, яке посідає науковець в своїй галузі. Отже, тут мали б спрацьовувати й інші "показники".

Наприклад, в західних країнах надзвичайно вагомим свідоцтвом високого рівня вченого є його персональна участь у виконанні міжнародних грантів, а ще краще - керівництво ними. Зауважимо, що участь багатьох українських вчених в таких грантах багато в чому допомогла збереженню науки, фактично захистивши її від розвалу в Україні.

Іншим загальновизнаним критерієм вважається індекс цитування на роботи, що виконані даним дослідником. Зокрема, в фізиці нормальному і досить високому міжнародному рівню, як правило, відповідає число порядку 1000. Коли ж воно перебільшує 2-3 і більше тисяч, то такі фахівці, без перебільшення, визнаються видатними або крупними вченими. Якщо не брати до уваги США, де завдяки високій платні працюють багато кращих дослідників з різних країн світу, то кількість таких вчених, що працюють в одній науці, навіть в розвинутій країні вимірюється одиницями. Зрозуміло, що цитування сильно залежить не тільки від науки, але й напряму, кількості науковців в ньому, тощо, тому не є і не може бути єдиним об'єктивним показником. Внаслідок цього, ще одним непоганим особистим досягненням може бути високий власний "імпакт-фактор", або відношення числа посилань ("цитат-індекс") до повної кількості опублікованих робіт. Високий (може сягати 10-15, при середньому 2-4) особистий імпакт-фактор при відносно невисокому цитат-індексі, тим не менш, яскраво свідчить про незаперечну ефективність майже кожної з публікацій вченого, їх досконалість і надійність - коротко кажучи, високу використовуваність. Так буває також в тих випадках, коли дослідних вміє писати огляди з сучасних питань науки, узагальнювати і інтерпретувати (в тому числі, чужі) дані. Подібна діяльність може не "виробляти" принципово нові знання, але науковою спільнотою визнається важливою, необхідною і високо цінною. Дуже високо, як правило, котируються так звані охоронні документи (тобто захищені патенти тощо) дослідника.

В цілому, рейтинг того чи іншого фахівця складається з багатьох "параметрів" і включає також кількість робіт в "жорстко" реферованих журналах, окремо враховуються огляди, монографії, учні, запрошені доповіді на конференціях та їх організація, викладацька робота. "Вага" кожного такого показника може бути "договірною", але відповідати міжнародним стандартам так, щоб після встановлення остаточного висновку можна було б мати більш-менш об'єктивно виважену картину і по кожному фахівцю, і по науковим напрямам і колективам.

Все більшої популярності набуває в останній час так званий індекс Хьорша (Hirsch): якщо він дорівнює N, то це значить, що у науковця N робіт з цитуванням, більшим N. Цей індекс свідчить, про сталу і високопрофесійну роботу впродовж багатьох років. Зауважу, що середній індекс Хьорша американського професора дорівнює приблизно 20. При цьому, наприклад, людина, що опублікувала видатну роботу з цитат-індексом: 10²-10³, а інші без такого може мати цей індекс на рівні 2-3, що дуже мало.

Треба також мати на увазі, що створення справедливих і працюючих критеріїв відбору є важливим чинником формування високоморального і взаємно високо вимогливого середовища, яке відповідало б високому статусу і завданням наукової еліти України. Без них, повторю, сподівання на відновлення науки в нашій країні є безпредметними і малопродуктивними. Я б тільки застеріг проти негайного або швидкого застосування нових схем або "революційних" підходів якими б об'єктивними вони не здавалися. Переважна більшість старшого покоління, що багато зробило для української науки, працювала за іншими критеріями і в інших умовах. Будь-які реформи мають спиратися на принцип "не нароби шкоди", тому найбільш ефективним і правильним було рішуче впровадження нових правил і норм для молодого покоління, яке мало б ставати на ноги і виховуватись в умовах, коли закони вищі за всі інші обставини.

Не викликає сумнівів, що проблем у наукової і освітньої сфери накопичилось немало, і їх вирішення потребує системного підходу, в якому я не тільки не експерт, а навіть не можу назвати себе "грамотним дилетантом". Тим не менш, хотів би наголосити, що, на мій погляд, серед них присутні дві першочергові, без розв'язання яких всі інші або не можуть бути розв'язані, або їх розв'язання не дасть бажаного результату. Це, насамперед, фінансування, що має спиратися на зовсім іншу - нову - державну політику максимальної підтримки науки і освіти, а друга - кадри, які, на жаль, старіють і вибувають з активного творчого процесу в Україні скоріше, ніж відбувається їх кваліфіковане і повноцінне поповнення, бо молодь, особливо талановиту, перспективну і віддану науці, не приваблюють умови праці, що склалися в науковій і освітній галузях. Матеріальне забезпечення і престиж професій науковця і викладача - ось питання, які вимагають негайного втручання з боку державних органів, які мали б пам'ятати і керуватись словами відомого фізика академіка А.Б. Мігдала: "Суспільство, що не цінує тренований мозок, приречене".

P.S. Я виклав особисте бачення питання про спасіння фундаментальної науки в Україні на рівні власного розуміння і був би радий і навіть здивований, якби хоч деякі думки були б використані в остаточних документах, якими користуватимуться можновладці.

Що стосується того чи іншого реформування самої Національної академії наук, то особисто я вважаю, що це питання на даному етапі слід, по великому рахунку, віднести до другорядних і організаційних, з яких не можна починати будь-які серйозні реформи такої делікатної сфери діяльності людини, як пізнання природи. На статті типу "Nature" (9 березня 2006), що не витримують критики, я б не звертав уваги.

¹ Не виключено, що це не стосується деяких науково-технічних напрямів оборонного або військового спрямування, а також атомної та ракетної техніки.