| УЧЁНЫЙ СОВЕТ | |
 |
Всем, кому не безразлична судьба украинской науки, у кого есть мысли и предложения, как лучше ее организовать, придать импульс научному творчеству и стимулировать инновационные процессы в стране, мы предоставляем возможность высказаться на нашем «Учёном Cовете». |
Як оцінити балет
Наснилося мені, що я викликаний до Міністерства культури. Там мені сказали, що в Україні розвелося забагато танцівників та танцівниць. Треба ощадніше використовувати кошти платників податків. Треба скоротити кількість цих танцюристів, залишити тільки видатних балетмейстерів і на них сконцентрувати фінансування, яке держава дає на хореографічне мистецтво. Я в хореографії ні бельмеса не тямлю, але урядове доручення треба виконати. І мене раптом осінило. Яка головна мета балету? - Зірвати оплески публіки. Тому все дуже просто. Сидить в партері експерт із секундоміром і визначає тривалість овації, яку влаштувала публіка кожному виконавцю сольної партії. Чим довші оплески, тим кращі балерина чи танцюрист. Даю інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня" на тему: "Балет чекає на реформи". В інтерв'ю кажу, що балет потерпає від засилля режисерів-постановників похилого віку, які розподіляють партії на власний розсуд, не враховуючи реальної цінності артистів. Пишу, що молодь не може пробитися скрізь цю стіну, що треба переходити на європейські стандарти. І, взагалі, треба визначити, хто зриває більше оплесків.
У пресі з'являються відгуки. Хтось пише, що мої пропозиції недостатні. Треба враховувати не тільки тривалість оплесків, але й їх гучність. Тому слід до мікрофону підключити вимірювальний прилад і записувати його відлік під час овації. Деякі, найбільш в'їдливі, звертають увагу на неоднозначність оцінки кордебалету: танцюють колективно, а хто краще, хто гірше, ще треба визначити. Дехто вважає за необхідне підрахувати кількість іноземців-глядачів у залі. Чим більше, тим краще трупа загалом. А деякі наполягають на важливості закордонних гастролей та запрошень до закордонних балетних труп. На цьому тлі губляться поодинокі репліки фахових мистецтвознавців, які зауважують, що справжня оцінка балетної вистави під силу лише фахівцю з цього виду мистецтва, якому зрозуміло, на якому рівні зроблено виставу, що нового вніс режисер в трактування балетного твору і як танцюють виконавці. А оплески мають обмежене значення, позаяк залежать від того, хто сидить у глядачевій залі: школяри, солдати, любителі балету чи випадкова публіка, надто куплена клака.
Чи не забагато в нас науковців?
Всі ці думки промайнули в моїй свідомості, коли мене запросили до 15-хвилинної дискусії з прихильниками реформи Національної академії акад. О.Кришталем та п. Ю.Полунєєвим, головою структури, яка опікується проблемою конкурентноздатності. Чую від "реформаторів" стандартну сентенцію про надлишковість нашої академії. Мовляв, чисельність НАН України (було сказано, що нас 46000) удвічі перевищує кількість науковців у Польщі. Пам'ятаю, як дехто з "реформаторів" порівнював чисельність НАНУ з Товариством ім. Макса Планка в Німеччині. Подумки фіксую свою увагу на тому, що це - стандартне пересмикування фактів. По-перше, Польща значно поступається Україні науково-технічним потенціалом. Нечесно зображати нашу перевагу як недолік. По-друге 43000 - це не кількість науковців. Серед них науковців тільки 20000, решта - допоміжний персонал, який статистика до науковців не зараховує. Щодо Товариства ім. Макса Планка, то воно не є аналогом нашої академії. Воно приблизно відповідає не всій НАНУ, а лише відділенню фізики та астрономії. Німеччина має чимало інших наукових організацій, наприклад, Товариство ім. Фраунгофера. До того ж, прикладна наука в Європі дислокована переважно в інженерних центрах промислових фірм, а НАНУ - на 90% прикладна.
Європа вважає, що науковців невистачає. Дефіцит дослідників в Європі оцінюється в 500000 чол. Інша європейська проблема - довести рівень фінансування науки до 3% ВВП замість 2.5% зараз. Україна ніколи не витрачала на науку більше 0,5% ВВП, та й наш процент у грошовому виразі значно менший за європейський. А наші "реформатори" переймаються проблемою скорочення сфери науки.
Хто є видатним вченим?
Від учасників дискусії на 5-му каналі я почув, що головне завдання - скоротити науку і обмежити фінансування виключно видатними вченими. Не виникає чомусь питання, як "невидатний" зможе дорости до видатного, якщо його перед цим знищать. Але приділяється багато уваги процедурі визначення, хто видатний, а хто - ні. Виявляється, що головне завдання науковців, головний зміст наукової праці взагалі, - сподобатися закордонним колеґам. Головний покажчик якості вченого - публікації в провідних закордонних журналах, цитування та імпакт-фактор, а головними суддями нашої науки мають бути закордонні експерти, бо ми в Україні нічого не варті й наш професійний рівень викликає великий сумнів. Тільки іноземний експерт має право сказати українському вченому чи він (українець) є дурнем, чи ні.
Така войовнича провінційність вкупі з комплексом меншовартості, таке перекручення суспільної ролі науки, таке нерозуміння її структури і організації мене обурили. Під час прямого ефіру на 5-му каналі я не мав можливості викласти навіть ту арґументацію проти цього примітивного погляду на науку, яку я подав у статті "Хто і чому зацікавлений у ліквідації Національної академії наук?", (див. сторінку на сайті Майдан http://maidan.org.ua/static/mai/1142492963.html, а також цей сайт). Все що мені вдалося, це висловити свій погляд на формальні критерії якості вченого. Формальні критерії винайдені тими, хто бажає "оцінювати балет", не маючи про нього професійних знань, за гучністю оплесків.
Я сформулював дві теореми:
Для доказу першої теореми скажу, що оцінка вченого за кількістю публікацій давно збанкрутувала, бо спочатку викликала подрібнення статей, а зараз головним механізмом розширення списку публікацій є співавторство. Багато разів бачив статті, де понад десятка авторів, а роботи - від сили на двох-трьох. Величезна кількість публікацій будь-якого окремого науковця викликає підозру в науковому наїзництві. Мені відомий випадок, коли директор одного з галузевих інститутів за рік надрукував 400 статей. Ясно, що він не написав жодної, бо стільки статей не можна навіть прочитати.
Коли замість кількості публікацій стали брати індекс цитування, почалися інтенсивні взаємні посилання. На Заході це - стандартна поведінка в науковому середовищі. Але не тільки на Заході. Наведу курйозний приклад. Колись в радянських журналах, географічних та науково-популярних, посилено обговорювалась хибна ідея про Землю, яка ніби то розширюється з часом. Адепти цієї ідеї інтенсивно друкувалися та інтенсивно посилалися один на одного. Ясно, що за критерієм цитування вони були б видатними вченими.
На доказ другої теореми маю такі міркування. Наука дуже розгалужена. Тому справжню оцінку наукової праці може дати тільки людина, яка слідкує за публікаціями в цій галузі, знає, що нове, а що - вже відоме. Це ще найпростіше. Експерт повинен в ідеалі мати ще науковий нюх, тобто вміти оцінити перспективи використання результатів автора. Це виявляється дуже складним і цей дар дано не кожному. Неодноразово перспективи власних результатів недооцінювали навіть їх автори. Третя умова: рецензент повинен бути доброзичливим. Ось і виявляється, що всі ці умови деякою мірою взаємно суперечливі.
Ваша стаття, відіслана до закордонного журналу, навряд чи потрапить на рецензію до вашого колеґи. Скоріше за все вона потрапить до вашого конкурента, а той висловиться за її відхилення. Надішлють другому рецензентові. Якщо стаття містить нову ориґінальну точку зору, чи критикує прийняті погляди, найймовірніше другий рецензент її також відхилить. Але якщо ви написали ординарну роботу, яка не зачіпає нічиїх амбіцій, а ще краще піддакує потенційним рецензентам, - стаття пройде. Пройде вона також, якщо ваші співавтори - люди, відомі редакції журналу.
Маю великий скепсис стосовно авторитетності закордонних експертів. У моїй вузький галузі ми майже всіх закордонних колеґ знаємо особисто. Ми неодноразово зустрічалися на міжнародних конференціях, слухали доповіді, читали публікації. Категорично не згоден з твердженням, що вони розумніші і кваліфікованіші за нас. Вони мають кращі за нас зарплати й умови роботи, але не мізки. Є серед них сильніші за мене та моїх учнів, є такі, що на одному рівні, але більшість - явно слабші. Пояснюється це стандартною для західної науки вузькою спеціалізацією не тільки вчених, але й взагалі всіх працівників. Енциклопедизм епохи Відродження і епохи Вольтера полинув у минуле. Неодноразово спостерігав, як колеґа з глибокими знаннями у своїй вузький області стає безпомічним і висуває помилкові твердження, варто його трохи відвести в бік від звичного кола понять. Загалом апеляція до закордонних "цінителів" - ганьба! Це все одно, що оцінювати балет за кількістю іноземців-глядачів.
Безглуздо боротися проти закону природи - кривої Шеннона
Тривалі й запеклі дискусії навколо того, кого слід вигнати з науки, викликають в мене подив тим, що жоден диспутант не обмовився про закон природи, давно сформульований американським математиком Шенноном. Шеннон розглядав статистичний розподіл біологічних об'єктів за певною ознакою, наприклад людей за інтелектами (див. Рис.1). Зрозуміло, геніїв дуже мало. Але талановитих теж не дуже багато. В середньому це 5% від загального числа. Протягом тривалого часу спостерігаю, як адміністратори щосили намагаються порушити цей закон природи. Безнадійна справа! Розподіл Шеннона встановлюється автоматично, і не тільки за рахунок природних даних, але й внаслідок взаємодії людей у суспільстві (суперництво, конкуренція, боротьба за вплив та авторитет). Це означає, що коли нам треба для розв'язання якоїсь складної наукової проблеми 20 талановитих дослідників, ми повинні сконцентрувати на проблемі приблизно 400 спеціалістів. Спроба обмежитися лише 20-ма талантами завершиться тим, що позбавлені конкурентного тиску знизу вони деґрадують і носіями вищого таланту залишиться не більше одного-двох дослідників.
Я хочу сказати, що створити науковий колектив з одних ґеніїв неможливо. Ба більше! Це й недоцільно. Пересваряться вони. В тих науках, де вимагаються колективні зусилля, крім ґенераторів ідей та віртуозів від науки, потрібні й просто сумлінні виконавці. Всі вони разом складають те середовище, в якому тільки й можуть працювати науковці вищого таланту. А з тим, що в цих виконавців буде малий індекс цитованості, доведеться змиритися. В дужках зауважу, що мої закордонні колеґи, щоб не підставляти своїх колеґ-виконавців під удар адміністраторів, вписують їх співавторами статей, так що з цитованістю все гаразд.
Висновок мій такий. Ідея скорочення науки до вузького кола "ґеніїв" хибна, бо позбавляє талановитих вчених необхідного для праці середовища. Чую заперечення, що таке середовище можна знайти на міжнародній арені, але повірте мені, цього замало. Потрібне пряме й повсякденне спілкування. Та й не буде український вчений раз на місяць їздити за кордон з метою зробити доповідь на семінарі. Семінар треба мати в своєму інституті. Отже необхідність утримувати середніх за здібностями вчених стандартна для великомасштабних досліджень і є неминучою платою за успіх ґеніїв.
Чи треба впроваджувати закордонну систему вищої освіти?
У попередньому дописі (див. лінк вище) я вже писав, хто хоче знищити нашу науку. Задум такий виник одразу після розпаду СРСР. Знищення науково-технологічного й військово-технічного потенціалу України (і Росії теж) стало одним з елементів стратеґії Заходу. Для цього була спроба знищити продуктивну вищу освіту в досить дотепний і підступний спосіб. Була розгорнута пропаґанда, ніби в нас забагато університетів. Тому державні університети треба пооб'єднувати. Розрахунок простий. В об'єднаному університеті домінуватимуть гуманітарні факультети, бо саме на цих факультетах будуть вчитися за гроші, а фактично - купувати дипломи без знань, діти багатих батьків. Саме вони вчаться переважно на менеджерів, політологів, маркетологів тощо. Природознавство, математика та техніка таких студентів не приваблюють, тому продуктивна освіта з часом зникне через свою "нерентабельність". Можна з задоволенням сказати, що цей план провалився. Зокрема, завдяки масовим протестам студентів.
Однак, реформаторам вдалося завдати шкоди нашій системі вищої освіти. В технічних університетах з'явилися гуманітарні факультети, а це є відщепленням ресурсів: аудиторій, робочих приміщень та ін.,- від профільної діяльності. Ще більшим злом стали численні приватні "університети-в-трикімнатних-квартирах", а фактично - крамнички для торгівлі дипломами про вищу освіту. Навіть приватні університети більшого калібру навчають спеціальностям, для яких не треба лабораторної бази. Попри ці негаразди продуктивна вища освіта вціліла. Виявилося, що наших інженерів, математиків та проґрамістів, природознавців, охоче беруть на роботу за кордоном. Якщо в перші роки незалежності молодь полинула в торгівлю, то тепер молоді люди зрозуміли необхідність освіти. Йдуть в університети. Вже кілька років поспіль в моєму інституті відбуваються конкурси до аспірантури.
На жаль реформаторська сверблячка стосовно освіти не вщухла. Звідусіль лунають пропозиції скопіювати європейські стандарти. А чи варто це робити? Чи наша система освіти, яка забезпечила свого часу кадрами промисловість СРСР, яка, у свою чергу, тримала військовий паритет з НАТО, гірше за Західну? Переконаний, що ми мали найкращу в світі систему продуктивної вищої освіти. Не слід плутати рівень технічного оснащення освіти з рівнем підготовки кадрів. Вони мають більше комп'ютерів і лабораторного устаткування, але не кращу систему навчання. Наша система і західна різні засадничо. Західна система орієнтована на задоволення потреби двох типів абітурієнтів: тих, хто заради престижу бажає найлегшим шляхом отримати диплом про вищу освіту, і тих, хто бажає набути певного фаху. Перші практично не прагнуть змістовних знань. Майбутньому продавцю, бармену чи диск-жокею вони непотрібні. Других готують до практичної праці. При чому західна система орієнтується на випуск фахівця, "готового до вжитку". Тобто вузького спеціаліста, який здатен запрацювати на повну міць з першої секунди після прийому на роботу.
Наша система встановилась за багато століть шляхом численних спроб і помилок. Вона орієнтована на випуск кадрів, які будуть працювати за фахом. Система враховує важливу обставину. Чому б професура не навчила студентів, їх знання на момент початку самостійної праці, за винятком класичних результатів, застаріють і часто виявляться недостатніми. Тому головна мета - навчити майбутнього фахівця самостійно мислити, самостійно вчитися, самостійно здобувати нові знання. Наш випускник не "готовий до вжитку". Йому треба час, щоб увійти у справу. Після цього він працюватиме краще, ніж натасканий на конкретні операції західний фахівець.
Національна академія - останній бастіон опору дебілізаторам України
Повертаємось до проблем науки. Слід із болем визнати, що вихор руйнівних економічних реформ за рецептами іноземних "експертів"-монетаристів практично знищив галузеву науку. Промисловість приватизована. Сфера науково-технологічної підтримки виробництва стала непотрібною. Уряд зорієнтований на іноземних інвесторів, до планів яких розвиток України не входить. Наша функція, на їх переконання, - купувати іноземний товар і платити за нього сировиною та напівфабрикатами. Тому вони охоче йдуть у сферу фінансових маніпуляцій, знищують високотехнологічні виробництва, а якщо створюють нові підприємства, то переважно складально-фасовочно-розливочні. Така поведінка іноземних інвесторів у слаборозвинених країнах є типовою. Саме з цих міркувань Південна Корея забороняла прямі іноземні інвестиції протягом трьох десятиліть, доки економіка не зміцніла. Тобто для іноземних інвесторів було б добре, якби науки в нас взагалі не було. Останньою фортецею, яка ще чинить опір дебілізаторам України, є Національна академія.
Наведу конкретний приклад. Кілька років тому чл.-кор. НАНУ п. Морозов, директор Інституту математичних машин нашого Кібцентру, приймав іноземних гостей. Він продемонстрував їм роботу, яка велася з метою створення суперкомп'ютера. Зараз цей суперкомп'ютер із швидкодією 100 млрд. операцій за секунду вже створений і працює. Іноземні гості подивилися на наших кібернетиків і сказали: "Ми вважаємо, що такий інститут Україні не потрібен, і будемо наполягати на його ліквідації." Не вийшло.
Яку ж модель української науки накидають нам дебілізатори? Перше. Необмежена сфера гуманітарних наук. Іноземні ґранти активно підтримуватимуть цю сферу. Наприклад, нещодавно отримав пропозицію подавати аплікації на ґрант в галузі досліджень фонетики ораторської мови. Дуже важлива наукова проблема! Друге. Крім гуманітарних, дебілізатори ладні змиритися з існуванням деяких фундаментальних досліджень, якщо останні не здатні вплинути на промисловий і, боронь боже, на військовий потенціал України. Тобто Європа та США можуть погодитися з існуванням досліджень медичного та аграрного спрямування, некомерційних теоретичних досліджень в галузі математики, астрономії, теоретичної фізики тощо, але пильно слідкуватимуть, щоб результати цих досліджень не мали подвійного (мирне+військове) застосування.
Є ще одна риса іноземних ґрантів. Ґрантодавці пильнують, щоб жоден цент не було витрачено на зміцнення експериментальної бази дослідника. Вам дозволять використати іноземні гроші на зарплату, відрядження, публікації, матеріали, навіть дозволять придбати комп'ютер (американський, а не дешевший тайванський чи корейський), але не дозволять придбання обладнання чи будівництво спеціальних споруд. Тобто після виконання дослідження за ґрантом колектив дослідників має залишитися таким же бідним за науковим оснащенням, як і до того. У кращому випадку вам оплатять відрядження і можливість працювати на обладнанні іноземної країни. Тут є ще одна складова стратегії дебілізаторів. Чимало українських дослідників осідають за кордоном назавжди. Це відверто рекомендується Україні, як позитивне явище - експорт наукових кадрів.
Дебілізатори зацікавлені в смерті української науки, тому вони категорично проти того, щоб наука розвивалася, тобто колективи вдосконалювалися та обростали новим обладнанням. З цією метою посилено просувається ідея епізодичного фінансування не інститутів, а окремих короткотермінових проектів. Як це розуміти? У Меморандумі-2000, який колись видав Світовий банк для України є пропозиція п. Ю.Вітренка, на той час начальника управління фінансування науки і культури Мінекономіки. Пропозиція проста: припинити фінансування Науково-дослідних інститутів, а натомість фінансувати окремі епізодичні замовлення. Зрозуміли? Потрібно, наприклад, збудувати нову ядерну електростанцію, - чиновники розшукують серед торгівців на базарі фахівця Сидорчука, дають йому замовлення, а той на своєму подвір'ї споруджує ядерний реактор. Яка глибина "реформаторської думки"!
Прихильники "реформаторського" знищення НАН України арґументують свою позицію необхідністю мати конкурентоспроможну науку. Якщо придивитися уважно, то поняття конкурентоспроможності тут перекручується. Виявляється, що ми конкурентоспроможні, якщо нас друкують провідні журнали і запрошують на роботу в західні установи. Тобто Україні відводиться роль експортера наукових кадрів. Якщо не вдалося нашу систему підготовки науковців знищити, то хоч треба її використати так, щоб від неї не було користі для України. Для цього треба систематично відсмоктувати найталановитіших науковців. В деяких відомих мені випадках українського чи російського фахівця закордонний роботодавець використовував в якості наукового "негра", тобто фактично купував дешеву інтелектуальну робочу силу, дешевшу, ніж західні вчені. Він купував його наукову кваліфікацію і право ставити свій підпис (часто на першому місці) під статтями, які написав безправний тимчасовий працівник з пострадянського простору.
Ми вже давно інтеґровані в світову науку
Хочу із задоволенням зауважити, що план дебілізації України майже провалився. Риторика про необхідність інтеґрації в світову науку - пустопорожня балаканина. Ніяких інтеґраторів-реформаторів ми не потребуємо. Мій інститут автоматично інтеґрувався у світову науку, щойно впала залізна завіса і з нею формальні перешкоди на шляху міжнародного співробітництва. В рамках можливого таке співробітництво мало місце й раніше. Проте були курйози. До мене в радянські часи приїхав анґлійський колеґа. Приїхав для обговорення наукових проблем, в яких я вважався авторитетом, попри відсутність публікацій у провідних журналах. Їх тоді не було ні в кого. Наші праці друкувалися у збірках російською мовою, але ці збірки перекладалися анґлійською в Ізраїлі і відтак ставали відомими у світі.
Виникло ускладнення. Я, виявляється, був носієм державної таємниці. Насправді я жодних таємниць не знав, але формально вважалося, що я дещо знаю. Став я носієм "таємниці" тому, що колись на мене, молодого науковця, поклали на громадських засадах цивільну оборону. Згодом я позбувся цього навантаження, але "обізнаність" залишилася, хоча я знав хіба що в моєму інституті немає бомбосховища. Всі інші співробітники це також знали, але їх обізнаність не була зафіксована у службових паперах. Керівництво інституту за наполяганням держбезпеки призначило партнером у дискусіях з анґлійцем не мене, а іншого співробітника, представника іншого розділу науки, який за документами жодних таємниць не знав, але й не становив ані найменшого інтересу для закордонного гостя. Звичайно, мені дозволили бути присутнім при цих бесідах.
Всі ці маразми миттю зникли з розпадом СРСР. Ми стали відвідувати закордонні наукові центри і міжнародні конференції попри те, що Україна не мала грошей на наші відрядження. Наші подорожі оплачували закордонні колеґи. Президент Кучма зробив науковцям подарунок. В СРСР ми їздили за кордон із службовими закордонними паспортами. Кучма наказав видавати науковцям звичайні загальногромадянські паспорти, бо вчені державних науково-дослідних установ статусу держслужбовця не мають. Після зникнення перепон чимало моїх колеґ активно співробітничають з установами Європи, США, Канади, Мексики та ін країн. Вони час від часу відвідують західні наукові центри і працюють там. Кілька науковців та інженерів еміґрували. Проте на їх місце прийшла нова талановита молодь, отже втрати потенціалу не відбулося. Я хочу особливо звернути на це увагу тих наукофобів, які пишуть на всіх сайтах: "З Академії вся талановита молодь давно втекла за кордон. Залишилися немічні старці, яких треба розігнати."
Звичайно, не все гаразд з інтеґрацією. Ми залишаємося на позиції бідного родича. Наші інститути не мають грошей на закордонні наукові відрядження, на замовлення часу для роботи на унікальних установках інших країн та на посторінкову плату за публікації в міжнародних наукових журналах. Ми не можемо запросити до себе іноземного колеґу для тимчасової роботи, як це ведеться в усьому світі.
Ще раз про конкурентоспроможність НАНУ
Національна академія, як бачимо, є конкурентноздатною навіть у перекрученому значенні, тобто в якості експортера науковців та інженерів. А тепер про справжню конкурентоспроможність. Конкурентоспроможність - поняття ринкове. Воно означає здатність пропонента товарів чи послуг привабити споживача й продати йому продукт своєї праці. Хто ж є споживачем наших наукових результатів? Ніколи не погоджусь, що такий споживач - закордонний роботодавець, який шукатиме собі наукових "неґрів", орієнтуючись на цитування та імпакт-фактори.
Ключове питання для визначення конкурентноздатності науки - її роль з точки зору українських національних інтересів, тобто українського споживача наукових знань. Наукова ідея перетворюється на ринкову пропозицію товарів та послуг наприкінці довгого ланцюга. Остання перед постановкою виробу на виробництво ланка - розробка технічної документації та технологічного оснащення. Це робилося в галузевих прикладних НДІ та заводських конструкторських бюро. Ясно, що критерії публікацій у провідних журналах та цитування тут безглузді. Конкурентність продукції визначає ринок, тобто покупець. До речі, у балеті так само. Глядач не рахуватиме тривалість оплесків. Якщо вистава йому сподобається, він рекомендує друзям її подивитися.
На жаль, ця ланка практично знищена ліберально-монетаристськими реформами. Вискотехнологічні та наукомісткі виробництва приватизовані. Новим власникам сфера науково-технологічного супроводу виробництва виявилася непотрібною. Якщо власник іноземний, то він має власні інноваційні потужності за межами України. Якщо власник - місцевий капітал, то він віддає перевагу імпортному технологічному секонд-хенду. Результат - знищення галузевої науки. Яка вже тут конкурентноздатність! Секонд-хенд дешевше і швидше.
Цю проблему вдалося розв'язати тільки Китаю. Китай заборонив імпорт кінцевого продукту. Іноземна фірма, яка хоче продавати свій товар у Китаї, мусить його там і виробляти на спільному підприємстві, яке за 15 років стає цілком китайським. На відміну від українського китайське керівництво розуміє важливість науково-технологічного супроводу. Тому поруч із спільним підприємством створюється китайський прикладний науково-дослідний інститут, співробітники якого вивчають ввезену технологію й готуються перебрати на себе функцію науково-технологічного супроводу виробництва. І ніхто не вимагає від цих прикладників цитованості. Їх оцінить споживач товару.
Перед тим, як розпочати розробку, потрібно виконати часом досить великий обсяг прикладних наукових досліджень. Це робили галузеві інститути, а також прикладні установи НАНУ і лабораторії технічних університетів. Результати прикладних досліджень оприлюднювалися у статтях, хоча й важливішими тут є не публікації та посилання, а патенти. Галузеві НДІ, як сказано, знищені, а академічний та університетський сектори прикладної науки виявились позбавленими споживача своїх результатів. Проте вони існують і я бачу в цьому шанс на заміну сировинно-експортної економіки на інноваційну модель.
Раніше я неодноразово виступав у пресі проти прикладної науки в Національній академії. Дійсно за нормальних умов прикладні інститути мали б бути інженерними центрами науково-виробничих об'єднань. В такому разі замість бюджетного фінансування вони б заробляли значно більші кошти, ніж їм може дати бюджет. Але чинна ситуація далека від нормальної. Хибний напрям економічних реформ, курс на сировинно-експортну ліберальну економіку - шлях у економічну прірву. Рано чи пізно Україна отримає національно-патріотичний уряд, який поставить завдання відвоювати внутрішній ринок від іноземних виробників. Прикладна наука знов стане потрібною. Галузеву науку можна відродити за допомогою прикладних колективів, які вціліли в НАНУ та університетах. Ясно, що дебілізатори зацікавлені в ліквідації цього важливого сектору науки.
Прикладна наука функціонує, приймаючи естафету від фундаментальної науки, а точніше - від тих галузей математики і природознавства, де видно відносно близьку перспективу створення нових технологій на базі того, чи іншого наукового досягнення. Назву цю частину фундаментальних наук - практично-орієнтованою. Такої науки в НАНУ дуже багато. Тут теж цитованість не має визначальної ролі. Результати фундаментальної наукової роботи плавно переходять у стадію прикладних досліджень, а далі в стадію розробки. Публікаційна активність у цих галузях досить специфічна, оскільки передчасний розголос результатів буває недоцільним.
Зрештою ми наблизились до вершини фундаментальної науки - некомерційних фундаментальних досліджень, які виконують таку ж роль в науці, як аґентурна розвідка в армії. Ось тут основний і єдиний результат вченого - публікація. Автор завжди зацікавлений довести свій результат до якомога ширшого кола колеґ. Які публікації викликають найбільший інтерес у наукової спільноти?
Перше. Експериментальні роботи, які виконані на новому унікальному обладнанні. Це - знімання наукових вершків. На жаль, сучасні українські вчені роботами такого штибу завойовувати світ практично не можуть. Україна має унікальну апаратуру в галузі декаметрової астрономії, проте більшість складної експериментальної техніки у нас застаріла. Для фундаментальних експериментальних досліджень переднього плану потрібні потужні прискорювачі елементарних частинок, дослідницькі ядерні реактори, оптичні та радіотелескопи великих розмірів, космічні апарати і багато чого в тому ж дусі. Вся ця техніка коштує дуже дорого. Витрати тут відчутні в масштабі бюджету країни. Роботи, виконані на такому обладнанні, привертають до себе увагу, залюбки друкуються у провідних журналах і отримують широку цитованість, навіть якщо вони виконані доволі пересічними виконавцями.
Друге. Експериментальні роботи, для виконання яких використовувалися вже існуючі споруди і установки не рекордного рівня, але автори запропонували нову методику разом з її апаратурним втіленням. Такі роботи теж привертають увагу. І це - більшість експериментальних робіт фундаментального плану.
Третє. Експериментальні і теоретичні роботи, в яких висувається нова наукова ідея, дається нове, або перше пояснення нововідкритим явищам. Ці роботи несуть певне полемічне навантаження, а відтак викликають більший чи менший спротив рецензентів. Іноді автору вдається його здолати, іноді - ні. Великий парадокс полягає в тому, що саме до цієї категорії належать найбільш значні революційні наукові роботи. В історії науки не було жодної (принаймі я такої не знаю) революційної наукової ідеї, яка б не наразилася на скепсис і спротив "сірої" наукової маси.
Закон всесвітнього тяжіння Ньютона не визнавався багатьма, доки на його основі не було передбачено повернення комети Галлея. Знаменита аш-теорема Больцмана не тільки не визнавалася його сучасниками, але й донедавна критикувалася філософами-марксистами. Не розуміючи її фізичного змісту, філософи боролися проти ідеї "теплової смерті Всесвіту". Періодичний закон Менделеєва не викликав захоплення у сучасників. Російські академіки забалотували його на виборах в академію. Замість Менделеєва обрали німця Займана, який обіцяв вивести ґібрид лещу та зайчихи. Молодий французький математик Фур'є надіслав до Паризької академії свою роботу про тригонометричні ряди. Академіки її відхилили і списали до архіву. Через багато років Фур'є став президентом академії. Він витяг з архіву й оприлюднив свою юнацьку працю. Без використання фур'є-методів не можна зараз уявити значний сектор математики і точного природознавства. Московський фізик Петро Лєбедєв експериментально довів існування тиску світла на тверді тіла та гази. Фактично - відкриття. Де йому вдалося надрукуватися? Одна стаття була в збірці праць Паризької конференції (1900 р.), а друга - в провінційному чикагському журналі Астрофізикал Джорнел (1909 р.). Зараз цей журнал провідний. І так з усіма видатними роботами.
Підсумок такий. Оцінити наукову працю може або фахівець, або споживач результатів. Оцінка з боку конкурента - практично завжди необ'єктивна. Якщо мати на увазі конкурентоспроможність в очах споживача, то біда української науки не в тому, що вона висуває застарілі ідеї, чи не створює нових технологій, а в тому, що з-під прикладної науки приватизатори витягли її споживача. Отже реформи потребує насамперед не Академія наук, а держава. З держави, яка прагне мати сировинно-експортну економіку колоніального типу, і яка в крайньому разі може задовольнитися технологічним секонд-хендом, слід перетворити Україну на державу з інноваційною економікою. Тоді виявиться, що сферу науки слід не скорочувати, а розширювати, як цим і переймається зараз Європа.
Наукофоби і дебілізатори - хто вони?
Першу і найчисельнішу категорію наукофобів я зустрів на Інтернеті. Серед реплік на мої статті на захист науки були такі, де замість логіки - брутальна лайка. Було видно, що дописувачі взагалі не знають не тільки, що таке Академія наук, але й що таке наука. З текстів видно, що це переважно молоді люди, чия уява про науку - неприємні спогади про вчительку математики в школі, яка вимагала вивчення незрозумілої науки. Для бізнесу тригонометрія непотрібна. В уяві цієї молоді, сформованої не без участі наукофобських ЗМІ, Академія наук - збіговисько тисяч старих дармоїдів, які нічого не роблять, а отримують шалені гроші. Точнісінько за Висоцьким: "у них денег куры не клюют, а у нас на водку нехватает".
Я пропоную назвати цю категорію наукофобів "хунвейбінами". Це китайське слово означає в перекладі червоний солдат. У 1956 р. Мао Цзедун наказав провести "культурну революцію", тобто винищити значну частину інтелігенції. Виконання цієї справи було доручено загонам підлітків, які без вогнепальної зброї, палицями забили насмерть чимало професури, науковців, письменників. Згодом Китай був змушений відновлювати сферу науки, масово навчаючи студентів за кордоном. На щастя в нас культурної революції не намічається. Хунвейбіни в нас є, але великої небезпеки від них немає.
Другу категорію наукофобів я б назвав наукофобами-при-владі. Ця категорія малочисельна, але дуже небезпечна. Чимало таких було в уряді Ю.Тимошенко. І не тільки віце-прем'єр Томенко, який запропонував ліквідувати НАН, а її установи передати університетам. До речі, таку реформу вже випробував свого часу Ленін. Він ліквідував Російську академію, передав її до Наркомату освіти і поставив на чолі петроградського робітника Пєтрова.
Одне із звинувачень, яке часто лунало на адресу уряду Ю.Тимошенко - руйнація інноваційних структур (вільні економічні зони, технопарки) та гальмування розвитку науки шляхом обкладанням митом і податками ввозу наукового обладнання, навіть якщо воно йде як гуманітарна допомога. Після нещодавнього виступу В.Пінзеника у газеті "Дзеркало тижня" я бачу, що удари по інноваційних структурах, які уряд завдав під приводом ліквідації пільг, - не випадковість, а продумана політика в дусі ринкового фундаменталізму.
Ринкові фундаменталісти, які себе називають лібералами, щиро вважають, що будь-які прояви протекціонізму - величезне зло. На їх думку все повинно продаватися й покупатися на ринку за умов вільної конкуренції, тому ніхто не повинен мати жодних пільг. Звичайно, як будь-яка екстремістська позиція, ця догма хибна. В справедливому суспільстві повинен існувати трансферт, тобто вилучення коштів в одних членів суспільства для перерозподілу їх серед інших. Нормальна країна без трансферту неможлива. Пенсії, безкоштовна середня освіта, субсидії фермерам, допомога з безробіття, а деінде і безкоштовна медицина варіанти трансферту.
Проповідники ринкового фундаменталізму кажуть: "Чого це платник податків мусить оплачувати навчання в школі чужої дитини? Хай за нього платять батьки!" Відповідь проста. Це треба зробити, щоб суспільство отримувало грамотну молодь, здатну до надбання професії і продуктивної праці, а не безграмотних підлітків, які можуть знайти собі місце лише у злочинному світі. Отже, плати за навчання чужої дитини, щоб вона не виросла у ґанґстера, який тебе пограбує чи вб'є. Колись на виборах так звана "Команда озимого покоління" пропонувала скасувати пенсії. Мовляв, хай старих батьків утримують діти. Виборець дав цій команді відкоша. Так само, як і другому її втіленню - партії "Віче".
Хочемо ми, чи не хочемо, а процвітання держави залежить від стану науки. Наука прикладна живиться ідеями від науки фундаментальної, а фундаментальна наука ринково безпомічна, її результати на ринкових засадах ніхто не купуватиме, а відтак фундаментальна наука і частково прикладна мусять підтримуватися державою, тобто фінансуватися шляхом трансферту. Звичайно, безмитний імпорт сигарет та спиртних напоїв під маркою вільних економічних зон треба було припинити, бо такі оборудки не мають стосунку до інноваційного призначення ВЕЗ. Натомість наукофоби-при-владі ліквідували інноваційні структури цілком. Наукофоби-при-владі не усвідомлюють взагалі соціально-економічну роль науки. В їх уявленні все дуже просто. Треба запросити іноземного інвестора і той зробить нам виробництво будь-яких потрібних товарів, або завезе свій кінцевий продукт. Якщо так, то ані Академія наук, ані всяка інша наука нам не потрібні. Будемо перетворюватися на країну дурнів.
Третя когорта дебілізаторів - частина, і досить значна, гуманітарної інтеліґенції. Вони уявляють собі науку як писання різних текстів за письмовим столом. До гуманітаріїв у цьому плані долучаються математики, які теж є представниками "застільно-писацьких" наук. Вони дивляться на науку з позиції знайомої їм діяльності, для якої не треба ані складного і дорогого експериментального обладнання, ані спеціальних споруд, ані виробничих потужностей. Ця категорія дебілізаторів дуже галаслива. На всіх форумах і сайтах розкидані дописи цих людей. Саме звідти лунають всі пропозиції, які може й слушні для гуманітарних наук, але руйнівні для більшості інших: перевести науку в університети, перейти на епізодичне фінансування ґрантами та ін.
Деяка частина гуманітарної інтелігенції щиро переконана в шкідливості точних наук. Вони кажуть, що інженери і фізики створюють страшну зброю, а вони, гуманітарії, борються за мир, щоб цю зброю не використовувати. Це, панове гуманітарії, цинізм. Вчені ніде й ніколи не стояли біля керма держави. Коли після першого успішного випробування водневої бомби академік Сахаров виголосив тост за те, щоб ця зброя ніколи не була застосована, маршал Нєдєлін обірвав його у брутальній формі і дав зрозуміти, що не академікам вирішувати питання застосування зброї. Ще одна байка, поширювана нашими гуманітаріями - спроба покласти на фізиків відповідальність за аварію на Чорнобильській АЕС. Правда полягає в тому, що фізики були фактично відсторонені від керівництва цим об'єктом, а не обізнані з ядерною фізикою теплоенергетики здійснили безграмотний експеримент.
Четверта когорта наукофобів - це п'ята колона в самій Академії наук. Я б її назвав терміном "корифеї-егоїсти". Їх наукофобія селективна, бо спрямована на всі галузі науки, крім власної. До цієї категорії належить акад. О.Кришталь, з яким я дискутував на 5-му каналі ТБ. Він дійсно видатний біолог, в якого все гаразд із цитуванням та імпакт-фактором, але негаразд із загальнонауковим кругозором. Він щиро вважає, що фінансувати слід тільки видатних вчених і переважно біологію, тобто його власний напрям. Щодо Національної академії, то п. Кришталь має до неї цілу низку претензій. В НАНУ час від часу з'являються і інші корифеї-егоїсти. Є вони й на рівні підрозділів у науково-дослідних інститутах. На щастя, ці люди погоди не роблять, бо інакше наука б давно загинула.
Зрештою п'ятий загін дебілізаторів - це агенти їх впливу у ЗМІ, які останнім часом видають зливу антиакадемічного піару. Перед в Україні веде "Дзеркало тижня". В одному з київських журналів, де передрукували мою статтю, мені із гордістю заявили, що вони теж виступили проти НАНУ. Стаття Шірмаєра в Нейчер, яка запалила цю дискусію, - теж із цієї "опери", оскільки простим неозброєним оком видно, що вона інспірована. Хтось підкинув авторові матеріал, а той написав на ньому статтю, не дуже переймаючись знанням фактів. Саме так Я.С.Яцківу було приписано звинувачення НАНУ у корупції.
Нагадаю, що "Дзеркало тижня" надрукувало відповідь акад. Яцківа стосовно того, що він не закидав Академії корупцію. Але журналіст ДТ Олександр Рожен негайно звинуватив п. Яцківа у поступливості корупціонерам (на думку п. Рожена членство в НАНУ купується), а мене - в ретроґрадстві. Я, бачте, заявив на 5-му каналі, що молодь не бунтує, а ось є заява ґрупи науковців із закликом перейти на європейські стандарти. Правда, не відомо, який з європейських стандартів мається на увазі: британський, німецький, французький, іспанський, шведській, нідерландський, швейцарський чи якийсь іншій. Адже всі вони різні.
Вражає кричуща непрофесійність п. Рожена, який знає події лише в межах останнього тижня. Якби він знав проблему вцілому, то розумів би, що починаючи з кінця 80-х років багато різних громадських ґруп науковців виступали з різними ідеями і концепціями стосовно реформи організації науки та демократизації НАНУ. Оприлюднено десятки різних концепцій і маніфестів. Автор цих рядків входив принаймі двічі до таких громадських організацій і долучався до розробки цих концепцій. Крім тієї рупи, яка потрапила в поле зору п. Рожена, і в цей момент на багатьох сайтах Інтернету ведеться дискусія про долю науки і висуваються різноманітні концепції. Я не за збереження не ативних рис НАНУ. Про це буде мова далі. Я проти знищення науки й позбавлення її можливості виконувати свою соціальну та економічну функцію.
Дебілізатори, дислоковані у ЗМІ, дуже небезпечні. Вони поширюють в суспільстві відверту брехню з кінцевою метою виправдати згортання сфери науки в Україні і перетворення нас на країну дурнів. Слід визнати, що брехня ця дуже часто буває віртуозно-витонченою, тобто складатися не з прямих тверджень, але з обтічних фраз, які підводять читача до певного висновку. Спробую зробити щеплення читачеві від цієї брехні.
1) Брехня: Національна академія - "армія старих академіків" під командою Б.Є.Патона.
Правда така. Не треба плутати членів академії (178 академіків і 305 членів-кореспондентів) із науковими співробітниками академії. Їх приблизно 20000. Президент НАНУ не є науковим керівником всіх академічних робіт. Постаріння академії мало місце ще в радянські часи. Причина його проста. Щоб не старіти, темп зростання чисельності науковців в НАНУ повинен бути не меншим, ніж приріст населення. В СРСР, починаючи з кінця 60-х років, це не мало місця. Навпаки, НАНУ систематично потроху скорочували. Не було щастя, так нещастя допомогло. З розпадом СРСР почалися затримки зарплати. Чимало науковців не витримало й пішло в торгівлю. Дехто влаштувався на Заході. Звільнилися посади. Вакансії заповнила молодь.
2) Брехня: Науковці НАНУ нічого не роблять. Їх публікаційний вихід дуже малий. Замість 4-5 статей за рік, які є нормою на Заході, українці друкують 1-2 статті.
Правда така. Неможна оцінювати публікаційний вихід НАНУ за закордонними джерелами, як-от Томсонівський індекс, бо вони наші видання не оглядають. Національна академія видавала у 2004 р. 79 наукових журналів і понад 50 періодичних збірок праць. 25 журналів нашої Академії перекладаються анґлійською мовою, видаються і поширюються шляхом передплати за кордоном. Брехливе також твердження, ніби закордонні науковці друкують 4-5 статей на рік. Може в гуманітарних галузях це й можливо, але у точних і технічних науках таке можна створити тільки за рахунок штучного співавторства. На створення однієї серйозної наукової праці треба півроку-рік, а іноді ще більше.
3) Брехня: Наукове відомство Україні непотрібне, бо це не відповідає європейським стандартам. В крайньому разі його функції може виконати Міністерство освіти і науки.
Правда така. Приблизно дві сотні науково-дослідних організацій, які входять до складу НАНУ, мають спільні інтереси, які більшість інститутів самостійно задовольнити не може. Наприклад, не може інститут мати свою будівельну організацію, а звертатися із замовленням до комерційних будівельних фірм часом дуже дорого. Академія наук мала свою соціальну сферу, яка частково роздерибанена прихватизаторами. Окремий інститут не може захищати свої інтереси на урядовому рівні. Уряд взаємодіє лише з міністерствами та відомствами. Отже відомство необхідне. Справа лише в тому, які функції воно має виконувати.
Практика показала, що приєднання Міністерств у справах науки і технологій до Міносвіти було помилкою. Наука в об'єднаному міністерстві виявилася непрофільною діяльністю, яка фінансується за остаточним принципом і постійно згортається. Під дахом об'єднаного Міністерства опинилося 35 дослідницьких організацій, більшість який не має стосунку до педагогіки. Тут частково дублюються функції НАНУ. На жаль зникла найважливіша функція, яка виправдовувала існування саме міжвідомчого органу, а саме - визначення державної політики в галузі науки. Таким чином було б доцільно розформувати чинне Міністерство шляхом виокремлення науки з освітянського міністерства.
Що робити?
Вийшло так, що в своїх виступах на різних форумах про науку я мусив вести полеміку з дебілізаторами і наукофобами, а позитив, тобто власне бачення бажаних змін, відкладав на майбутнє. Мабуть це й дало декому привід вважати мене ультраконсерватором і ретроградом.
Які недоліки притаманні академічному сектору науки?
Перший недолік - сполучення різних функцій. Традиційно це були дві ролі: роль наукового відомства, яке керує інститутами, і роль наукового товариства, яке обирає своїх нових членів і керівників відомства. Останнім часом сюди додали третю протиприродну функцію - роль замовника наукових робіт від імені держави. Коли академія була чисельно малою, сполучення функцій наукового товариства і наукового відомства було більш-менш слушним. Зараз воно перетворилося на гальмо. А додання функції держзамовника взагалі ні в які ворота не лізе.
Тут нахабно заперечується творчий характер праці вченого. Вважається, що науковець - простий виконавець, як будь-який чиновник. Він зробить все, що йому замовлять, а замовляти має керівник (академік-секретар) відділення. Ті, хто впровадив цей порядок, свідомо штовхають наукову спільноту на імітацію. Вчений, який є автором наукової ідеї, робить вигляд, що він є не автор, а слухняний виконавець волі начальства. Начальство робить вигляд, що воно настількі ґеніально, що орієнтується в тисячах наукових проблем, які розробляються "підлеглими". Результат - народження зливи бюрократичних паперів, яких ніхто не читатиме і які нікому не потрібні.
Не викликає захоплення спосіб поповнення академії. За задумом, Національна академія мала б складатися з лідерів науки, найсильніших вчених. Тобто людина за видатні наукові результати і створення наукової школи мала б потрапляти до лав академії, а далі, в окремих випадках, академікові мала б надаватися можливість створити разом з учнями науковий інститут. Поодинокі випадки такого роду мені відомі, але типова ситуація прямо протилежна. Людина спочатку робить адміністративну кар'єру (до того ж не обов'язково наукову), а далі стає членом академії. Таким чином, Національна академія активно поповнюється так званими "орґанізаторами науки", тобто директорами інститутів та їх висуванцями. Часто ці люди не зґенерували жодної наукової ідеї, самостійно не виконали жодної наукової праці, але активно приписувалися як співавтори до праць підлеглих. Відомі приклади, коли кандидатську і докторську дисертацію начальнику робив керований ним колектив. Це - явище наукового наїзництва. На жаль, воно має місце в усьому світі. На сайті Майдан є стаття з конкретним прикладом того, як люди йдуть в Академію, спираючись на своє адміністративне положення.
Виступаючи в ролі відомства, Президія НАНУ розподіляє бюджетні кошти непрозорим шляхом, тобто абсолютно суб'єктивно. Виступаючи в ролі наукового товариства, НАНУ та її структури дуже далекі від ідеалів демократичного устрою. Це гальмує виконання Національною академією функції головної наукової установи держави, ор ану вищої компетентності, вищого науково експерта всіх проектів, які мають загальнодержавне значення. Отже, потрібні зміни. Але ці зміни повинні бути такими, що не порушують інтереси тисяч науковців НАНУ, зацікавлених в нормальних умовах для досліджень і не відповідальних за дії вищої адміністрації та інші вади НАНУ. Ось чому я відкидаю "реформаторські" ідеї дебілізаторів та наукофобів, спрямованих на ліквідацію національного інтелекту в той чи інший спосіб.
Почну з недосяжної мрії. Якою в ідеалі мала б бути Національна академія в моєму баченні? Перший захід. Академія позбавляється ролі відомства і перетворюється на громадську організацію - наукове товариство. З цього випливає, що додаткова плата за членство в Академії, яка приваблює туди зовсім не наукову публіку,- скасовується. Натомість члени платять членські внески. Структура Академії: секції, відділення, проблемні ради,- зберігається. Міняються лише функції. НАНУ видає наукові журнали, провадить міждисциплінарні конференції, створює експертні ґрупи вищого рівня для випрацювання рекомендацій вищим державним органам. Потреба мати двохступеневе членство зникає. За академіками зберігаються привілеї, як-от: друкуватися в наукових виданнях без рецензій, а також право особисто звертатися до уряду, Президента і Верховної ради.
Оскільки така Академія не є відомством, її членами можуть бути працівники різних систем. Вступ до Академії має бути правом кожного науковця, який цього бажає, заслуги якого визнані науковою спільнотою і якого відтак можуть рекомендувати інші члени академії (статутом має бути визначено, скільки рекомендацій і від кого потрібно, тобто філолог не повинен, напр., рекомендувати біолога).
Вище я обґрунтував необхідність мати наукове відомство. Як воно вписується в мій ідеалізований проект? Створюється не Міністерство науки, а Міністерство для обслуговування науки. Цією назвою підкреслюється, що Міністерство не керує інститутами, не призначає їх директорів і заступників, не контролює планів і звітів. Міністерство обслуговування надає адміністративні і посередницькі послуги у сфері взаємодії наукових інститутів із місцевими і центральним органами державної влади. Однією з важливих посередницьких функцій є посередництво між інститутами і Міністерством фінансів, тобто розподіл бюджетного фінансування. Тут я б впровадив принцип розподілу, який би унеможливив будь-який вплив чиновників Міністерства на розподіл коштів.
Можливий варіант - нормативний принцип. З а цим принципом слід визначити квоту фінансування на одного доктора наук, кандидата та співробітника без ступеня. При цьому квота має бути різною для наук різних класів: кабінетні науки (гуманітарні, математика, теоретична фізика...), музейно-експедиційні науки (геологія, археологія, фольклористика...), експериментальні науки (хімія, біологія...), суперекспериментальні науки (експериментальна фізика, астрономія, дослідження космосу). Мусить бути також визначена квота на утримання унікального наукового обладнання світового рівня. Ґрантове фінансування не виключається, але використовується як додаткове і не контролюється міністерством.
В цій схемі інститути стають автономними установами. Повинна зрости роль вчених рад і демократичні засади в їх управлінні. Тобто директори установ та їх заступники мають обиратися членами вчених рад. Для адміністративних керівників, які не є водночас безпосередніми науковими керівниками і лідерами своїх наукових шкіл, має бути узаконений принцип обов'язкової ротації. Звичайно треба розробити юридичні норми стосовно створення і ліквідації, злиття і розділення науково-дослідних інститутів. І ще одне. Сказане стосується переважно фундаментальних НДІ. Щодо інститутів прикладного профілю, здатних профінансувати себе на комерційних засадах, то створюються умови для їх поступового перетворення на інженерні центри науково-виробничих фірм.
Зараз ми дуже далекі від такого стану. Миттю впровадити викладену тут ідею неможливо, як би й хтось схотів це зробити. Проте деякі елементи пропонованої реформи впровадити дуже легко. Легко скасувати двохступеневе членство, яке залишилося нам у спадщину від Російської імперії, коли Академія була в Петербурзі, а московські академіки тримали зв'язок із президентом поштою, зо що їх і називали членами-кореспондентами. Друге. Легко впровадити безвиняткову ротацію президента, членів президії, директорів та інших керівників, які не є безпосередніми науковими керівниками. Директорська посада повинна стати обтяжливим громадським навантаженням, а не омріяною метою наукової кар'єри.
Трохи важче, але цілком можливо змінити порядок поповнення Академії. Я б впровадив закон, який би забороняв обирати до НАНУ чиновників певних рангів (міністрів, їх заступників, директорів, народних депутатів та ін.). Ба більше. Я б заборонив цим категоріям посадовців захищати дисертації. Тобто науковець має спочатку здобути вчені ступені, не маючи адміністративних посад, стати членом Академії також у ролі керівника максимум середньої ланки, а далі йому можна доручати й керівництво інститутом. Є цікава аналогія. Російський імператор не мав права нагороджувати себе орденами. Цар мав право присвоювати будь-кому військові звання, але не собі. Він до смерті залишався у тому званні, до якого він дослужився, коли був царевичем.
Я не присвоюю собі права на істину в останній інстанції, можливі й існують інші концепції. Я лише відкидаю ті, що ґрунтуються на невизнанні творчого характеру наукової праці, на нерозумінні того, що чимало наук не можуть працювати в епізодичному режимі, бо потребують накопичення експериментальної бази і досвіду. Але головне - реформувати державу так, щоб їй була потрібна наука, тоді всі проблеми автоматично владналися б.
Л.М.Шульман, д-р фіз.-мат. наук
22 квітня 2006 р.