Cуб’єкти, тактика та стратегія інноваційних процесів.

Вступ
Передові країни Європи, Азії та Північної Америки давно збудували інноваційну економіку, тобто таку, що ґрунтується на знаннях. Головними фігурами інноваційної економіки є фахівці: інженери, агроспеціалісти, медики, науковці, що працюють в галузі природознавства та математики. Функціонування інноваційної економіки має наслідком невпинне скорочення енергоресурсоємності виробництва. Інноваційна економіка постійно поліпшує якість життя людства шляхом впровадження у повсякденнний побут щоразу нових високотехнологічних виробів. Кольорове телебачення, мобільний зв’язок, персональний комп’ютер, холодильник, кондиціонер, цифровий фотоапарат, побутова електроніка, Інтернет та багато чого іншого, – продукти інноваційної економіки.
У експорті країн з інноваційною економікою переважають товари з високим вмістом доданой вартості, тобто продукція інтелекту й таланту. Експорт сировини та напівфабрикатів, взагалі товарів з низьким вмістом доданої вартості, – доля слабо розвинених країн, до яких, на жаль, належить і Україна. С перших днів незалежності в Україні було ініційовано процес знищення інноваційного потенціалу. Замість створення науково-виробничих об’єднань Україна пішла шляхом відокремлення інноваційних структур від виробничих підприємств із подальшим їх знищенням у процесі приватизації. Надії керівництва державою покладалися й покладаються на іноземного інвестора, який утопічно вважається благодійником, що собі на шкоду буде розвивати Україну та створюватиме собі конкурента.
У світі конкурують Європа, США та нові індустріальні країни Азії. Йде, зокрема, конкуренція за приваблення талановитих спеціалістів. Стурбована процесом втрати інноваційних позицій Європа вживає заходів з метою розширення сфери природничих і технічних наук. А на пострадянському просторі йде процес їх скорочення. Керівники нових держав схиляються до економіки сировинно-експортного типу. Експортувати сировину та напівфабрикати, імпортувати промтовари, а то й сільгосппродукцію – безперпективна стратегія. Цей нарис присвячено проблемам створення інноваційної економіки, до якої рано чи пізно мусить прийти Україна.

Три потоки інноваційних проектів.
Інноваційні потоки ініціюються або безпосередньо авторами інноваційних ідей, або замовниками інновацій, які керуються або економічними (захоплення ринку, отримання прибутку), або політичними (створення нових видів озброєння) міркуваннями, або ж тими та іншими разом. Відповідно формуються три інноваційні потоки:
1. Інноваційні ідеї, висунуті окремими талановитими фахівцями або малочисельними колективами в порядку особистої ініціативи. У промисловості такими інноваторами є інженери-розробники та винахідники, які пропонують нові вироби, матеріали, лікарські препарати та технології, або, навіть, нові види послуг. У сільському господарстві, крім інженерів, причетних до сільгосптехніки та сільгоспхімії, інноваторами є агрономи та тваринники, що вивели нові сорти сільгоспкультур та нові породи свійських тварин. У медицині це – нові методи лікування, запропоновані інноваторами-лікарями. Далі цей потік скорочено називається індивідуальною ініціативою.
2. Нові розробки, виконані на замовлення промислових підприємств колективами фахівців, організаційно об’єднаних під дахом науково-дослідницьких установ, вищих навчальних закладів, заводських лабораторій та конструкторських бюро. У медицині та агросекторі цей потік практично відсутній, за винятком засобів медтехніки чи протезування. Далі цей потік називатиметься промисловим замовленням.
3. Великі розробки, що виконуються як державне замовлення, і, як правило, кількома науково-дослідницькими та промисловими організаціями. Ці розробки ініціюються відомствами, достатньо впливовими, щоб мобілізувати на виконання своїх завдань кілька підприємств різного підпорядкування. Далі цей потік інновацій називатиметься державними інноваційними програмами.
Впровадження в Україні інноваційної моделі розвитку вимагає активного використання всіх трьох інноваційних потоків.

Індивідуальна ініціатива
Цей інноваційний потік відіграв величезну роль у створенні економіки розвинених країн. Цейс, Браунінґ, Кольт, Форд, Шевроле, Крайслер, Рено, Ситроен, Пежо, Даймлер, Мессершмидт, Дуглас, Юнкерс, Гайнкель, Дорн’є, Дюпон, Крупп, Тіссен, Віккерс, Марконі, Едисон – неповний перелік прізвищ інженерів, які почали втілювати свої винаходи та розробки в малих приватних майстернях та лабораторіях, з яких згодом створилися великі промислові компанії. Інженерами були засновані такі відомі фірми, як "Інтел" та "Майкрософт". Переважна більшість промислових компаній, хіба що за винятком гірничовидобувних підприємств, створена не фінансовим капіталом, а виникла саме у вигляді малих підприємств, які заснували інженери, носії інноваційних знань. Деякі з них мали власний невеликий початковий капітал, інші користувалися банківським кредитом.
Тільки коли мале підприємство виростало у велику фірму, а роль ґенератора інноваційних ідей від засновника-винахідника переходила до створеного ним інженерного центру фірми, повсякденне керування справами фірми перебирали менеджери, далекі від розуміння науково-технічного боку справи, але обізнаних із "технологією" роботи з персоналом, рекламою, маркетинґом, фінансами, роботою на фондовому ринку та іншими складовими підприємництва.
На жаль, цей потік в Україні (так само в СРСР і дореволюційній Росії) традиційно відсутній. Винахідництво та патентно-ліцензійна діяльність формально існують, але винахідник-індивідуал практично позбавлений можливості втілення своїх ідей. Хоча й отримати патент на винахід в Україні досить просто, але автор винаходу чи просто перспективної розробки не може вийти на ринок з матеріальним втіленням своєї ідеї, оскільки заснування малого виробничого підприємства наштовхується на безліч перешкод. Таким чином, найсильніша завада на шляху до інноваційної економіки – неможливість самореалізації інженерів та інших фахівців, які є носіями інноваційних знань.
Для усунення цих завад необхідно створити адміністративний орган, який би виконував такі функції:
• облік всіх винаходів, а також технічних та технологічних пропозицій, які не мають ознак винаходу, але корисні для економіки;
• допомогу інженерам-авторам інноваційних проектів у пошуку початкового капіталу (кредити, ґранти, замовлення виробничих підприємств);
• допомагати авторам інноваційних проектів у створенні чи оренді виробничих площ та потужностей;
• владнати стосунки інноваторів із податковими та іншими контролюючими органами, тобто захистити інноваторів від державного рекету (для виконання цієї функції потрібне відповідне законодавче забезпечення);
• допомогти інноваторам організувати маркетинґ своєї продукції;
• допомогти, в разі потреби, виходу інноваційних новозаснованих підприємств на фондовий ринок.
Зокрема таким органом міг би стати відновлений Державний Інноваційний фонд з відповідним розширенням його функцій. Щоб цей орган працював ефективно, оплату його працівників слід поставити у пряму залежність від втілення інноваційних проектів у ринкові пропозиції. Не інженер має "пробивати" свій винахід, а інноваційна адміністрація повинна бути матеріально зацікавлена шукати інноваторів та просувати їх до самореалізації.
Промислове замовлення
Цей вид інноваційної діяльності типовий для всіх варіантів ринкової економіки. Малі та середні фірми не мають змоги утримувати власний інноваційний потенціал, а відтак мусять купувати технічну документацію, розроблену іншими (дуже часто – малими) фірмами, основною діяльністю яких є саме розробка нових виробів та технологій. Так створюється і підтримується ринок інновацій, який включає як складову патентно-ліцензійний ринок. Подекуди фірма-виробник не бачить готової розробки на ринку інновацій і мусить замовляти розробки для своїх потреб.
Виконавцем таких розробок може бути мале приватне науково-технічне підприємство (фактично незалежне конструкторське бюро), неформальний колектив в структурі вищого навчального закладу, або ж фахівець-індивідуал. Як приклади таких інноваційних потоків можна навести дізайн одягу та взуття, будівельні проекти та проекти оформлення інтер’єру. Проте існують малі науково-технічні фірми, які пропонують технічну документацію на випуск високотехнологічної продукції. Деякі з таких фірм пов’язані партнерськими угодами з конкретними виробничними підприємствами і передають останнім всі свої розробки.
В СРСР малі незалежні колективи розробників були лише у вищих навчальних закладах. Промислові замовлення на розробки (створення науково-технічної продукції) адресувалися переважно галузевим науково-дослідним інститутам, але на госпдоговірних засадах до них долучалися академічні інститути та кафедри і лабораторії у системі вищої школи.
Ця успадкована від СРСР складова інноваційного потенціалу фактично паралізована помилками в реформуванні економіки і практично не використовується. Спеціалісти, замість того, щоб забезпечити створення інноваційної конкурентноздатної економіки, зростання валового внутрішнього продукту, виявилися непотрібними і змушені шукати працевлаштування за кордоном. Дуже часто вони погоджуються працювати не за фахом, бо навіть на нижчих посадах їх матеріальне забезпечення краще за те, що їм може запропонувати батьківщина.
Причини непотрібності у власному інноваційному потенціалі:
• штучно створена невигідність виробництва, особливо високотехнологічного та наукомісткого у порівнянні з торгівельно-посередницькою та банківською діяльністю, а також фінансовими спекуляціями;
• орієнтація на імпорт кінцевого продукту замість організації його виробництва в Україні;
• традиційна зневага до фігури інженера та інженерної діяльності з боку керівників державного та приватного секторів виробництва, їхня орієнтація на імпорт технологій, зокрема сподівання на те, що варто продати підприємство іноземному власнику, як той ввезе в Україну сучасні передові технології:
• нерозуміння того, що іноземний покупець нашого підприємства зацікавлений не в розвитку українського виробництва, а в його знищенні з метою розчищення ринку для своєї продукції;
• нерозуміння того, що для перенесення в Україну закордонних технологій слід не продавати наші підприємства іноземцям, а, навпаки, купувати закордонні підприємства з метою встановити над ними контроль, а далі забезпечити передачу технологій в Україну; нерозуміння ролі власного інженерного потенціалу в цьому процесі;
• знищення обігових коштів підприємств шляхом бездумного виконання рекомендацій Міжнародного валютного фонду та Світового банку щодо стискання грошової маси в обігу (демонетизації економіки), одним із наслідків якого було позбавлення фінансування всієї науково-технологічної сфери.
Отже друга завада на шляху інноваційної моделі економіки – відсутність попиту на інженерну думку з боку керівників державних та приватних підприємств, їхня орієнтація на імпорт технологій (часто застарілих, технологічного секонд-хенду) та кінцевого продукту, а також на торгівельно-посередницьку діяльність.
Для усунення цієї завади слід виконати таку низку заходів.
1. Докорінно змінити податкову систему. Податкове законодавство повинно діяти таким чином, щоб розробляти нову продукцію та технології було прибутковіше за виробництво, виробництво – прибутковішим за торгівлю, торгівля – прибутковішою за банківсько-фінансову діяльність. Зараз має місце протилежне співвідношення між цими видами економічної діяльності.
2. Змінити митну політику таким чином, щоб імпорт передового технологічного обладнання, яке не виробляється в Україні, приладів, матеріалів і реактивів для наукових досліджень, науково-технічної літератури, інформаційних матеріалів тощо заохочувався (не обкладався митом та ПДВ). Так само слід заохочувати імпорт дешевої сировини, яка не виробляється в Україні. Митна політика повинна заохочувати експорт товарів з великою часткою доданої вартості. Вона повинна гальмувати імпорт застарілих товарів та технологій (наприклад, вживаних автомобілів, демонтованих виробничих ліній тощо). Митна політика повинна гальмувати експорт товарів з низьким вмістом доданої вартості (непереробленої сировини). Для цього слід встановити мінімально дозволений відсоток доданої вартості в експортованому товарі і, в разі порушення цього правила, зобов’язати українського експортера сплатити додатковий податок, який би збільшив ціну товару на суму, що збільшує додану вартість до дозволеного мінімуму.
3. Впровадити матеріальне заохочення інновацій, а саме: розробити систему оподаткування, яка б перетворювала на збиткове виробництво застарілого споживчого та інвестиційного товару. Це питання досить складне і потребує висококваліфікованого підходу, бо випуск традиційної продукції буває в деяких випадках виправданим і не потребує інновацій заради інновацій.
4. Налагодити систему сертифікації та контролю якості продукції. При цьому контролювати не лише відповідність продукції оголошеним технічним умовам на неї, а контролювати також відповідність технічних умов світовому рівню аналогічної продукції, тобто ступінь застарілості продукції. Впровадити систему штрафних санкцій за випуск морально застарілої продукції та продукції, яка не відповідає бажанням споживача.
Послідовне впровадження політики на засадах вищевикладених заходів мало б результатом спонукання керівників та власників підприємств до пошуку інженерів-розробників та інших інноваторів. Промислові підприємства для поліпшення економічних показників були б змушені шукати інноваційні потужності та систематично замовляти їм нові розробки. Крім того. пропоновані заходи змусили б великі підприємства створювати та підтримувати власний інноваційний потенціал: прикладні науково-дослідницькі інститути, конструкторські бюро, лабораторії, інженерні центри тощо, а також залучати на довготермінових засадах потенціал вищої школи та прикладних інститутів Національної академії. Саме така система підтримує інноваційний розвиток передових країн Європи, Північної Америки та Азії.

Державні інноваційні програми
Цей потік інновацій, типовий для країн планової економіки, притаманний також країнам з ринковою економікою. Він виникає, коли державі потрібно створити нову наукомістку та капіталомістку галузь промисловості, сільського господарства чи медицини. Наприклад, ядерну енергетику чи ядерну зброю, військово-морський флот, спосіб лікування ракових захворювань, космічне та військове ракетобудування, напівпровідникову промисловість, комп’ютерне виробництво. В СРСР та країнах з плануванням економіки (Франція, Японія) цей спосіб інновацій був єдиною стратегією реалізації великих економічних проектів. Але він широко застосовується і в ринкових економічних системах.
Причини і необхідність державних інноваційних програм у тому, що приватний капітал дуже неохоче йде в галузі, де потрібні тривалі й великі інвестиції, які здатні дати прибуток через досить значний проміжок часу. Приватний капітал у таких випадках вимагає державних гарантій і не починає працювати без наполягання держави. Прикладом такої інноваційної програми може слугувати програма створення "чистого" ядерного енергетичного реактора (тобто такого, що не дає триваложивучих радіоактивних відходів), яка фінансується паритетно фірмою "Вестингауз електрик" та урядом США. Програма розвитку ядерної енергетики у Франції цілком фінансується державою.
В Україні існує потреба в одночасному впровадженні багатьох державних інноваційних програм. Треба поставити на належний рівень і досягти комерційного успіху у кількох високотехнологічних галузях промисловості. При цьому виникає проблема відшукання інвестиційного капіталу. На заваді стоїть накинуте Україні міжнародними фінансовими інституціями хибне уявлення про гроші та зміст економічної діяльності взагалі. Згідно з догмами МВФ, СБ та СОТ гроші – це "талони" на право придбання вільно конвертованої валюти, а мета економічної діяльності – здобуття грошей. При цьому байдуже, яким чином здобуто гроші: шляхом виробництва товарів, послугами, азартними іграми чи біржовими спекуляціями. В рамках такої концепції гроші можна тільки отримувати за експорт або позичати. Міжнародні фінансисти вимагають, щоб державні інвестиції взагалі не робилися, бо це, на думку монетаристів, але всупереч практиці їх власних країн, буцім то заважає приватним інвесторам.
Насправді мета економічної діяльності – матеріальне виробництво, а гроші – "талони" на право придбання певної частки ВВП. Якщо виробництво створює додатковий ВВП, то держава має право і повинна зробити грошову емісію з метою забез¬печити його розподіл серед членів суспільства. З цього випливає, що необхідність позичати вільно конвертовану валюту виникає тільки тоді, коли для реалізації державних інвестиційних програм необхідно імпортувати технологію та обладнання. Коли ж такої потреби немає, держава може позичати гроші в свого майбутнього, тобто фінансувати інвестиційні проекти емісійним грішми, тобто за рахунок бюджетного дефіциту.
Міжнародні фінансисти вимагають від України бездефіцитного бюджету з метою захистити безперешкодний вивіз з України прибутків західного бізнесу, але такий бюджет суперечить національним інтересам України, бо забороняє інвестиційну емісію, а відтак і незалежні від іноземного капіталу державні інвестиційні програми. Держава, інноваційний потенціал якої дозволяє створювати всі необхідні технології, не потребує для впровадження великих інвестиційних програм іноземної валюти і може розвиватися за рахунок емісійного самоінвестування. При цьому необхідно дотримуватися правил інвестиційної емісії:
• Всі шляхи надходження емісійних грошей на ринки фінансових спекуляцій (конвертація, операції з цінними паперами) повинні бути ретельно перекриті. Зокрема, вони не повинні перетворюватися на нетрудовий доход банків. Об’єкти інвестування мають одержувати ці гроші без банківського мультиплікатора.
• Емісійні гроші повинні використовуватися виключно для створення нових виробничих потужностей, достатніх для виробництва на кожному колі обертання емісійних грошей товарів та послуг, вартість яких перевищує суму емісії, Це – умова придушення інфляції.
• Гроші мають звільнятися від контролю (тобто перетворюватися на заробітну плату працівників) тільки після того, як вони принаймі один раз спрацюють на інновацію, тобто створення нових виробничих потужностей.
За таких умов незначна інфляція, що викликана запізненням появи нових товарів по відношенню до грошової емісії, не руйнує економіку.
Програмно-цільовий метод планування науки використовувався в СРСР і, принаймі формально, має місце і в сучасній Україні. Проте він не дає економічного ефекту через серйозні хиби концептуального характеру. Державні науково-технічні програми є фактично способом розподілу бюджетного фінансування серед науково-дослідних установ і колективів без покладання на останніх відповідальності за стан відповідних галузей виробництва та їх місце на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Треба докорінно змінити стратегію державних інноваційних програм. По-перше, ці програми повинні бути спрямовані не на створення окремих каналів фінансування окремих установ, а на відвоювання, завоювання та створення нових ринків наукомісткої продукції. Доцільно дотримуватися таких засад.
1. Назва програми повинна не співпадати з назвою розділу наук (напр., "Напівпровідники"), а чітко визначати, ринок якого виду продукції і якою мірою має бути захоплений після виконання програми ("Кольоровий телевізор", "Мобільний телефон", "Аудіоапаратура", "Фотоапарат", "Пральна машина", "Велосипед", "Мотоцикл". "Мікроавтобус", "Холодильник", "Пасажирський літак" і т.д.).
2. Учасниками державної інноваційної програми мають бути обов’язково підприємства-виробники кінцевого продукту, підприємства-виробники обладнання, матеріалів та комплектуючих,
3. Керівництво програмою та координацію дій повинен здійснювати головний розробник продукції та технології її виготовлення.
4. Учасниками програми мають бути науково-технічні колективи, які розробляють окремі види науково-технічної продукції, необхідні для серійного випуску розроблюваної продукції.
5. Одним із співвиконавців програми має бути колектив, що відповідає за маркетинґ майбутньої продукції.
6. Планом програми має бути передбачений розподіл майбутніх прибутків серед виконавців програми, тобто створена матеріальна зацікавленість науковців, інженерів та виробничників у найшвидшому виході на ринок своє нової продукції.

4 лютого 2006 р.
Леонід Шульман